«Величання ваше не добре. Хіба ви не знаєте, що мала розчина все тісто заквашує? Отож, очистьте стару розчину, щоб стати вам новим тістом, бо ви прісні, бо наша Пасха, Христос, за нас у жертву принесений. Тому святкуймо не в давній розчині, ані в розчині злоби й лукавства, але в опрісноках чистости та правди! Я писав вам у листі не єднатися з перелюбниками, але не взагалі з цьогосвітніми перелюбниками, чи з користолюбцями, чи з хижаками, чи з ідолянами, бо ви мусіли були б відійти від світу. А тепер я писав вам не єднатися з тим, хто зветься братом, та є перелюбник, чи користолюбець, чи ідолянин, чи злоріка, чи п’яниця, чи хижак, із такими навіть не їсти! Бо що ж мені судити й чужих? Чи ви не судите своїх? А чужих судить Бог. Тож вилучіть лукавого з-поміж себе самих!»
Якби ви колись потрапили в єврейський будинок під час святкування Пасхи, ви б дізналися, про що говорить Павло у в. 7 і 8. Традиція, про яку він веде мову, налічує більш ніж трьохтисячолітню історію і дотримується з того часу, коли євреї здійснили втечу з Єгипту під час Виходу. Так, вони повинні були поспішно покинути ту країну. Часу для приготування повсякденної їжі не було, оскільки вони повинні були швидко зібратися разом і йти за наміченим маршрутом. Тому ним і довелося пекти хліб з незаквашеного тіста, випекти його нашвидку і також нашвидку перед дорогою їм підкріпитися. Постанови, що стосуються дотримання Пасхи, поміщають це вживання прісного хліба в центр святкової церемонії. Аж до сьогоднішнього дня у всякому єврейському сімействі, де це свято сприймається більш менш серйозно, звершується ритуал усунення усього квасного, що є на кухні. Під час святкової трапези хазяйки стараються, щоб на столі було як можна більше усіляких страв, але дріжджового хліба ви там ніколи не побачите. Ми іноді говоримо про «закваску усього тіста» в позитивному сенсі, маючи на увазі щось, за допомогою чого решта стає м’якшою і смачнішою. У світі, в якому жив Павло, коли люди говорили про закваску в образному сенсі, під нею майже завжди розумілася якась негативна дія, що руйнувала те, на що вона була спрямована.
Саме в такому сенсі Павло і використовує цей образ у цьому місці; але вживає його Павло невипадково. Він хоче не просто сказати коринтянам – за допомогою вказаної метафори, що «вони не повинні терпіти аморальну поведінку усередині общини». Він вибирає і застосовує пасхальну атрибутику як образ, оскільки в центрі християнства є пасхальна подія, істинна і єдина у своєму роді пасхальна подія. Із самого початку свого існування рання церква вірила, що це не просто збіг, що Ісус помер (і знову воскрес) під час юдейської Пасхи; так сталося, бо цього хотів Бог. Час події, що відбулася, пояснює до певної міри сенс самої події.
Під час найпершої Пасхи в кожній єврейській сім’ї різали ягняти і готували його для вечірньої трапези перш ніж відправитися з Єгипту, а його кров’ю мастили одвірки дверей будинку, так що ангел-згубник обминув (єврейське слово «пасах» перекладається як «минув, пройшов повз» – звідси назва свята «Песах») єврейські житла і не приніс їм загибель, а всіх первонароджених дітей єгиптян згубив. За Павлових часів юдеї приурочували до дня святкування Пасхи жертвопринесення ягнят, яке звершувалося в Храмі, дотримуючись традиції, що давно склалася, і згадуючи про велику подію Божого спасіння. Перші християни, у свою чергу, бачили в смерті Ісуса кульмінацію, остаточне виконання того, на що вказувала традиція. Саме Ісус став істинним пасхальним ягням, а Його смерть принесла остаточне переможне звільнення всьому світу.
Усе християнське життя, при такому тлумаченні події, стає безперестанною пасхальною урочистістю! У ньому полягає уся повнота істини. Кожне зітхання, яке виходить з грудей християнина, стає тихим пасхальним гімном, присвяченим Богові, Який врятував світ через Ісуса, істинного пасхального ягняти. Кожна дія, яку здійснює християнин, стає частиною нескінченної священнодії Пасхи. І під час цього пасхального свята не повинно виявлятися навіть дещиці чогось квасного. Павло, звичайно, не має на увазі, що християни не повинні споживати дріжджовий хліб. Тут він висловлюється образно. Еквівалентом дріжджів у рамках нового пасхального існування, до якого покликаний народ Христовий, є те, щоб відкинути старий спосіб життя: «розчина старого життя» – різновид такого способу життя, який вони провадили ще до навернення, і розчина «злоби й лукавства» могла знову повернутися в їх життя, якщо вони проявлятимуть недбалість до етичної сторони християнства.
Продовжуючи розвивати цю тему, Павло наполягає на тому, що коринтяни потребують безквасного хліба, або «опрісноків» істинного християнського життя. Ми могли б чекати, що він під цим образом має на увазі «святість» або «непорочність», але замість цього тут вказується на «чистоту» і «правду». «Прямота» не означає в цьому місці «здійснення того, що ти і хотів зробити», тобто прямоти; деякі, можливо, наймерзотніші справи в історії часто здійснювалися надзвичайно «щирими» і «прямими» людьми. Навряд чи знайдеться людина «щиріша», ніж Адольф Гітлер. Слово, яке використовує Павло, швидше вказує на щирість і чистоту мотивації дій. Це не означає тільки того, що мотиви і дії повинні знаходитися в гармонії один з одним; таке розуміння підходить і для більшості злочинів. Як мотиви, так і дії повинні мати свій початок у чистому джерелі волі, що перелаштовує в згоді з непорочністю волі самого Бога. Згадка «правди» підкреслює той факт, що в основі всякої поганої поведінки лежить завжди брехня: брехня про те, що Бог не має нічого проти того або того, брехня про те, що один ганебний вчинок не так вже і страшний, брехня, під впливом якої ми уявляємо, що врешті-решт так роблять або не вважають це негожим дуже багато людей.
Уся такого роду «розчина» християнином має бути відкинута, і Павло дає зрозуміти, що подібні речі не можуть бути терпимі в общині. Більше того, нам стає видно, як багато сучасних церков сильно віддалилися від первинних ідеалів і основ. Багато хто з християн сьогодні прагне навіть звести моральний індиферентизм – принаймні, деяких положень етики – на рівень засадничих принципів, так, що спроби накласти навіть мінімально необхідні дисциплінарні рамки на прецеденти сексуальної розбещеності обов’язково супроводжуються цілим шквалом протестів, звинувачень у слідуванні виключно Закону, фарисействі, відсутності любові і безлічі інших страшних злочинів. Проте Павло в цьому пункті висловлюється максимально ясно.
Він вже писав у Коринт на цю тему в листі, який до нас не дійшов. Але його не зрозуміли. Читачі подумали, що він рекомендує для них припинити усілякі контакти з усіма аморальними людьми, і вони, мабуть, висловили своє нерозуміння: як же тоді взагалі їм продовжувати жити в Коринті? Але тепер Павло уточнює: він мав на увазі відгородитися від порочних людей, що вважають себе все ще членами общини. Приналежність до християнства, каже він, повинна визначатися життям, гідним члена народу Христовго. І подібно до того, як ізраїльський народ не повинен був терпіти зла у своєму середовищі (Втор. 17:7, що цитується Павлом у в. 13), так і церква повинна реагувати на порочність адекватно – як на ракову пухлину, яка поширюватиметься, якщо її вчасно не вирізати. Тих же, хто поза общиною, судитиме сам Бог і так, як визнає за потрібне і у визначений Ним самим час. Але християнська община, як це Павло особливо підкреслюватиме в наступному розділі, має право і обов’язок чітко розрізняти тих, хто слідує у своєму житті услід за Христом, і тих, хто цього не робить.
Разом з цим ми можемо уявити, який вибух обурення в сьогоднішній церкві може викликати пропозиція провести такого роду розпізнавання (з’являться звинувачення приблизно такого роду – «Яка нелюбов! Нетерпимість! Інквізиція!»). Павло в подібному випадку міг би відповісти таким чином: хіба лікар проявляє нелюбов або ухвалює несправедливий вирок, коли він або вона каже вам, що вам може допомогти тільки хірургічне втручання? Було б пуття в тому, якби ми потрапили на лікування до лікаря, який «проявляє терпимість» до вірусів, хвороботворних бактерій, ракових клітин? Ми можемо вважати, що моральні проблеми, що згадуються у в. 11, не схожі з хворобами, але чи дійсно вони до них не подібні? Здається, що їх руйнівність для общини свідчить сама за себе.