У п’ятому за рахунком блаженстві євангелиста Матвія говориться: «Блаженні милостиві, бо помилувані вони будуть». Виходячи, як завжди, із твердження, що блаженства є автопортретом Христа, ми й цього разу одразу запитуємо себе: як Ісус виявляв Своє милосердя? Що нам каже Його життя про це блаженство?
Слово милосердя, у Біблії hesed, представлене у двох основоположних значеннях: перше вказує на ставлення сильнішої сторони (у союзі, сам Бог) до слабшої сторони і виражається, зазвичай, у прощенні невірності та провин; друге значення вказує на ставлення до потреб і страждання – не обов’язково провини – іншого і виражається в ділах милосердя. Існує, так би мовити, милосердя серця і милосердя рук.
У житті Ісуса сяють ці обидві форми милосердя. Він відображає милосердя Боже до грішників, але і розчулюється при вигляді всіх людських страждань і нужд, дбає про те, аби нагодувати юрби народу, оздоровити хворих, визволити пригноблених. Про Нього свідчить євангелист: «Він узяв наші немочі, і недуги поніс» (Мт. 8:17).
Наше блаженство вживається головним чином у сенсі прощення і відпущення гріхів. Такий висновок робимо зі зв’язку між блаженством і винагородою за нього: «Блаженні милостиві, бо помилувані вони будуть», тобто зазнають його від Бога, Який відпустить їм їхні гріхи. Вислів: «Будьте ж милосердні, як і Отець ваш милосердний», відразу пояснюється так: «Прощайте, то простять і вам» (Лк. 6:36-37).
Усім відома з Євангелія прихильність, яку має Ісус до грішників, але й також спротив, який вона спричинила зі сторони захисників закону, які звинувачували його в тому, що Він є «ласун і п’яниця, …приятель митників і грішників» (Лк. 7:34). Одним з найкраще історично засвідчених висловів Ісуса є: «Я не прийшов кликати праведних, але грішників» (Мр. 2:17). Відчуваючи Ісусову прихильність, а не осуд, грішники охоче Його слухали.
Але хто ж такі були грішники? До кого застосовували цей термін? Відповідно до широко розповсюдженої нині тенденції тотально виправдовувати євангельських фарисеїв, пояснюючи їх негативний образ в Євангеліях пізнішими перебільшеннями євангелистів, дехто стверджує, що під цим терміном розуміють «свідомі та нерозкаяні порушники закону»[1], іншими словами, звичайні тогочасні злочинці та розбійники. Якби це було так, то Ісусові недоброзичливці справді мали б повне право згіршуватися і вважати Його безвідповідальною і соціально небезпечною особою. Нині це виглядало би так, якби якийсь священик звично відвідував мафіозі, членів організованої злочинності та інших злочинців, і приймав би їхні запрошення на обід під приводом того, що буде розмовляти з ними про Бога.
Насправді все зовсім не так. Фарисеї мали своє бачення закону і того, що відповідало йому чи суперечило, та вважали злочинцями всіх тих, хто не дотримувався їхніх звичаїв. Ісус не заперечує існування гріха та грішників, Він не оправдує шахрайства Закхея чи перелюбства жінки. Про це чітко свідчить факт, коли Ісус називає їх «хворими». Те, що засуджує Ісус, – це намагання самостійно встановлювати критерії справедливості та сприймати всіх, хто їм не відповідає, «злодіями, несправедливими і перелюбниками», навіть заперечуючи їм можливість змінитися. Багато про що говорить спосіб, яким Лука розпочинає притчу про митаря і фарисея: «А для деяких, що були себе певні, що вони ніби праведні, і за ніщо мали інших» (Лк. 18:9). Ісус був строгіший до тих, хто презирливо засуджував грішників, аніж до самих грішників[2].
[1] Пор. Е. P. Sanders, Jésus and Judaism, Londra 1985, p.
[2] Пор. J. D. G. Dunn, Gli albori del cristianesimo, I, 2, Paideia, Brescia 2006, pp. 567-572.