2. Бог, Котрому подобається виявляти милосердя

Ісус виправдовує Свою поведінку стосовно грішників кажучи, що таким чином діє і Отець Небесний. Своїм опонентам Він пригадує слово Боже, сказане пророками: «Милости хочу, а не жертви» (Мт. 9:13). Милість, милосердя щодо невірності народу, hesed, – є найвизначнішою рисою Бога завіту і вона наповнює Біблію від початку до кінця. Один із псалмів багаторазово повторює її, пояснюючи нею всі події історії ізраїльського народу: «бо навіки Його милосердя» (Пс. 136). Таким чином видно, що для людей бути милосердним є істотною рисою їхнього буття «на образ і подобу Божу». «Будьте ж милосердні, як і Отець ваш милосердний» (Лк. 6:36), – є парафразою відомого вислову: «Будьте святі, бо святий Я, Господь, Бог ваш» (Лев. 19:2).

Але найбільш дивовижним у милосерді Божому є те, що Він відчуває радість у вияві милосердя. Закінчуючи притчу про заблукану вівцю, Ісус говорить, «що так само на небі радітимуть більш за одного грішника, що кається, аніж за дев’ятдесятьох і дев’ятьох праведників, що не потребують покаяння» (Лк. 15:7). Жінка, що знайшла загублену драхму, гукає до подруг: «Радійте зо мною!». У притчі про блудного сина радість виходить з берегів і стає святкуванням, бенкетом. Тут не йдеться про якусь окрему біблійну тему, але про тему, яка є глибоко вкоріненою у Святому Письмі. У книзі пророка Єзекіїля Господь Бог каже: «Не прагну смерти несправедливого, а тільки щоб вернути несправедливого з дороги його, і буде він жити» (Єз. 33:11). Пророк Михей каже, що Бог «кохається в милості» (Мих. 7:18), тобто Богові подобається чинити милосердя.

Але чому ж, запитуємо ми себе, одна вівця важить на терезах стільки, як усі решта разом узяті, і важливішою є саме та вівця, котра втекла і спричинила стільки проблем? Переконливе пояснення я знайшов у поета Шарля Пегі. Заблукавши, вівця, як і молодший син, змусила тремтіти Боже серце. Бог боявся, що втратить її назавжди, що буде змушений засудити заблукану вівцю і позбутися її навіки. Ця тривога пробудила в Бозі надію, яка, сповнившись, викликала радість і святкування. «Усяке каяття людини є увінчанням Божої надії»[1]. Звісно, ми тут вживаємо образну мову, якою, зрештою, і є всі наші вислови про Бога, але в ній, однак, міститься істина.

У нас, людських істот, умовою, яка уможливлює надію, є той факт, що ми не знаємо майбутнього і тому його сподіваємося. У Бога, Який знає майбутнє, умовою для надії є те, що Він не хоче (і, в деякому сенсі, не може) вчинити те, що прагне, без нашої на те згоди. Свобода волі людини пояснює існування надії в Бога.

Що ж, отже, скажемо про тих дев’яносто дев’ять розсудливих овець та про старшого сина? Чи є на небі хоч якась радість за них? Чи вартує бути ціле життя добрими християнами? Пригадаймо собі, що відповідає батько старшому синові: «Ти завжди зо мною, дитино, і все моє то твоє» (Лк. 15:31). Помилкою старшого сина було те, що він сприймав своє перебування разом з батьком і поділяння з ним усіх справ не як безмірний привілей, але як свої заслуги. Він поводиться радше як найманий робітник, а не як син. Це повинно застерегти всіх нас, якщо опинимося в такій життєвій ситуації, такій, як старший син!

У цій ситуації реальність виявилася кращою, ніж у самій притчі. Насправді старший син – Первородний Отця, Слово Боже – не залишився в батьківському домі. Він сам подався «до далекого краю» у пошуках молодшого сина, тобто занепалого людства. Це Він привів молодшого додому, приніс йому найкращу одіж і влаштував для нього бенкет, до якого той може приступити під час кожної Євхаристії.

В одному із своїх романів Достоєвський описує сценку, котра виглядає, ніби була підглянута в реальному житті. Одна проста жінка тримає на руках дитинку, віком у кілька тижнів. Почувши слова матері, дитинка вперше в житті всміхнулася до неї. Розчулена, матір перехрестилася, і тим, хто запитував у неї, чому вона так зробила, відповідає: «Ось так, як кожна матір є щасливою, коли помічає першу усмішку своєї дитини, так само і Бог радіє кожного разу, коли грішник стає на коліна і возносить до Нього щиросердечну молитву»[2].


[1] Ch. Péguy, Il portico del mistero délia seconda virtú, in Oeuvres poétiques complètes, Gallimard, Parigi 1975, ст. 571 і наст.

[2] F. Dostoevskij, L’Idiota, Milano 1983, р. 272 (Ф. Достоєвський, Ідіот)

Попередній запис

1. Милосердя Христове

Наступний запис

3. Наше милосердя: причина чи наслідок Божого милосердя?