«А ми, браття, на короткий часок розлучившися з вами лицем, а не серцем, тим із більшим бажанням силкувались побачити ваше лице. Тим то до вас ми хотіли прийти, я, Павло, раз і двічі, але сатана перешкодив був нам. Бо хто нам надія, чи радість, чи вінок похвали? Хіба ж то й не ви перед Господом нашим Ісусом в Його приході? Бо ви наша слава та радість!»
По телевізору минулого вечора показували несамовитий репортаж. Двох дівчаток, сестер-двійняток, вдочерила одна закордонна сімейна пара. Ця сім’я знайшла собі прийомних дітей по Інтернету. Але сталося так, що інша пара, з країни, де народилися дівчатка, вирішила, що ці двійнята вже були обіцяні їм. Ситуація остаточно зайшла в безвихідь, коли рідна мати раптом передумала і заявила, що забирає дочок назад. Тоді, мабуть для того, щоб захистити дітей від надмірної уваги газетярів, чиновники державної соціальної служби узяли двійнят під свою опіку, а потім передали приймальним батькам. Для всіх учасників ця подія стала справжнім кошмаром: як з юридичного боку, так і з морального і емоційного.
Для маленьких дітей, яких віднімають від батьків, це теж є серйозною травмою, хоча по цьому телевізійному репортажу створилося враження, що самі діти хвилюються менше за всіх інших. Для батьків розставання з дітьми – тяжке; навіть у безрозсудних звірів мати хвилюється, втративши свою дитину; у людей подібні ситуації проходять набагато важче.
Таким чином Павло дає зрозуміти, що він відчував, коли був вимушений розстатися із солунянами, оскільки його подальша присутність у місті загрожувала безладами. У цих віршах і в усьому наступному розділі, відчувається глибокий зв’язок Павла із солунянами, подібний до зв’язку матері з немовлям. Коли в неї віднімають дитину, її серце палає бажанням знову побачити своє дитя. Починаючи з 2-го вірша 1-го розділу до 13-го вірша 3-го розділу, у проміжку між подякою Богові і молитвою, Павло постійно виражає свої глибокі почуття, що переживаються перед лицем Божим. Якщо хтось уявляє собі Павла безпристрасним богословом-інтелектуалом, що збирає свої ідеї в складну метафізичну парадигму, то ця частина послання спростовує подібні погляди на Павла.
Як дбайливий батько, Павло поглинений думками про те, яким би чином йому знову побачитися з його дорогими дітьми (яким, за Павловим передчуттям, загрожувала небезпека). Відправившись із Солуні на південь, у Верію, Атени і Коринт, він постійно прагнув знайти спосіб повернутися на північ, щоб знову зустрітися із солунянами. Але, як каже Павло, «сатана перешкодив був нам». Він пише щось подібне римлянам про своє невиконане бажання приїхати в Рим (Рим. 1:13). Що він має на увазі?
Павло рідко згадує «сатану», але зрідка він робить це унаслідок усвідомлення того, що за деякими із звичних для людей розчарувань стоїть певна темна і зла сила. Ця сила – можливо, занадто поспішним буде її ототожнення з тією або іншою особою – втілюється час від часу в конкретних людях або організаціях, супротивних планам Божим. У даному випадку Павло, швидше за все, має на увазі, що смертельні погрози, з якими він стикався у своїй подорожі на південь, зробили тимчасово неможливим його повернення в північну Грецію. Зокрема, вони порушили його пастирські плани турботи про молоді церкви, а також навчання новонавернених християн шляху святості і глибшого розуміння Євангелія.
Але звичайно ж, якби Павло назавжди залишився зі своїми церквами, то ми ніколи не змогли б прочитати його послань. Його послання, що замінили особисте спілкування, зв’язували апостола з церквами. Хоча це братське спілкування і не було безпосереднім спілкуванням лицем до лиця, як хотілося б Павлу, але, проте, це було справжнє спілкування сердець і розумів. Спостерігаючи за цією протидією «сатани», іноді ми може розгледіти тут же дивне провидіння Боже. Це не означає, що «сатанинське» протистояння перестає бути небезпечним, але нагадує про те, що Бог залишається верховним володарем, незважаючи навіть на морок і скорботу, яку ми зазнаємо зараз.
Павло хоче бачити солунян не лише тому, що вони стали йому дорогими. Він дивиться вперед, у передчутті великого дня, коли Ісус з’явиться в славі і перебуватиме разом зі Своїм народом як Господь Всесвіту. Ми скажемо більше про це, коли розглядатиме фрагмент 1Сол. 4:13-18. Зараз зауважимо, що Павло з нетерпінням чекає цього дня нового пришестя і пише, що християни, які повірили і досягли зрілості в результаті його апостольських трудів, будуть основою для його радості і «похвали» перед Господом Ісусом Христом. Вони для Павла – «радість і вінок похвали», його слава.
Це чудово з кількох причин, і має надихати як пастирів, так і громади. Але на перший погляд ця заява може здатися дивною. Чи правда тоді, що для Павла єдиною надією для майбутнього, єдиним, що йому потрібне, залишаються хрест і воскресіння Ісуса Христа? У Посланні до Галатів він пише: «Нічим не хвалюся, хіба тільки хрестом Господа нашого Ісуса Христа» (Гал. 6:14). Що ж, чи не передумав Павло?
Звичайно ж ні. Смерть і воскресіння Ісуса Христа залишаються для нього фундаментом його особи і його трудів (див. наприклад 1Сол. 4:14). Цю «похвалу» потрібно розуміти в співвідношенні з його справжнім статусом, тобто з його стоянням перед Богом у вірі; це виключає (як видно і з Послання до Галатів) статус, заснований на приналежності до певної раси або племені, або що є наслідком людських досягнень і заслуг. Зараз Павло говорить про свою надію на майбутнє, своє очікування останнього дня, коли, за його ж власним твердженням (Гал. 5:6), враховуватися буде тільки «віра, що чинна любов’ю». Для Павла справи любові – основа і виховання церков, суттєвий знак того, що люблячий Бог насправді діє через нього.
Звичайно, є тисячі різних християнських покликань, і більшість з них не так ефектні і захоплюючі, як Павлове покликання. Кожне з них має свій набір справ любові, що виконуються в безвісності і тиші або навпаки, публічно і відкрито. Кожному пастиреві або наставникові слід дивитися в майбутнє з надією на те, що довірені його піклуванню стануть колись його вінцем слави, його похвалою і радістю. Усі громади повинні думати про те, якими вони з’являться в останній день. Дивитися в майбутнє так само – це відповідальність і стимул вчитися вірі і жити в ній, радіти надії і діяти згідно любові, відкритої нам в Євангелії.