1 Солунян 2:13-16 – Гнана Церква

«Тому то й ми дякуємо Богові безперестанку, що, прийнявши почуте від нас Слово Боже, прийняли ви не як слово людське, але як правдиво то є Слово Боже, що й діє в вас, віруючих. Бо стали ви, браття, наслідувачами Церквам Божим, що в Юдеї в Христі Ісусі, бо те саме і ви були витерпіли від своїх земляків, як і ті від юдеїв, що вбили вони й Господа Ісуса, і пророків Його, і вигнали нас, і Богові не догоджають, і супротивні всім людям. Вони забороняють нам говорити поганам, щоб спаслися, щоб тим доповняти їм завжди провини свої. Але Божий гнів їх спіткає вкінці!»

Ранок був ясним і сонячним, на небі не було ні хмаринки. Я зі своїм сином вирішив піднятися в гори в надії, що гарна погода протримається весь день. Але коли ми досягли першої вершини, на нас чекала неприємна несподіванка. Ми піднімалися дуже крутим схилом південної сторони гори, і, коли піднялися на вершину, побачили, що небо небезпечно потемніло, а сильний вітер несе прямо на нас свинцеві темні хмари. Ми ледве встигли надіти непромокальні плащі, як вже через 20 хвилин усе небо було чорним. Ще через декілька хвилин почався проливний дощ, що не припинявся цілий день.

Коли ми, читаючи послання, доходимо до цього місця, то нам здається, що несподівано вибухнула буря. Якби хтось розглядав Послання до Солунян з початку першого розділу по 13-й вірш другого розділу, то отримав би враження ясного безхмарного дня і чистого неба; здається, що справи в молодій церкві йдуть прекрасно і усе розвивається так, як можна тільки мріяти. На жаль, справи далеко не завжди йдуть саме так для Царства Божого (у його нинішній формі). Боротьба ще не закінчена, і ті, хто присягають на вірність Ісусу як Месії і Господу, залучаються до цієї боротьби, хочуть вони того чи ні.

Власна боротьба Павла добре відома: його побили і заточили у в’язницю у Филипах, і в Солуні він також зіткнувся із сильною опозицією (1Сол. 2:2). Проте тепер ми дізнаємося, що і самі солуняни постраждали за нещодавно набуту віру. І Павло каже, що це служить для нього доказом того, що Євангеліє Ісуса вже зробило на них свою дію, не як чисте людське послання, але як слово самого Бога.

Якби Євангеліє було лише людською вигадкою, то при початку гонінь ті, хто його прийняв, відступилися б і залишили його. Але цього не сталося. Слово Боже зробило їх такими ж твердими, як і найперших християн з юдейських. (Тут, як і у випадку 1Сол. 1:1, слово «община» може перекладатися як «церква», але значенням слова залишаються «збори». Можливо, вираз «Церквам Божим, що в Юдеї» означає просто юдейські синагоги, і тому Павло додає уточнення «в Христі Ісусі».) Страждання їх не означають, що Божий задум відносно них наткнувся на перешкоди; їх доля не відрізняється від долі перших церков і долі самого Павла.

Темна хмара страждань охоплює значну долю життя ранніх християн. Чому? Яким вітром її принесло?

Павло пояснює, що все це через те, що церква, вірна розіпнутому Господу Ісусу, стикається зі все ще діючими силами світу цього. Боротьба істинного Бога із силами зла, що поневолили людство, досягла своєї кульмінації на Хресті. Обов’язком церкви є втілення в життя досягнутої на хресті перемоги; сили ж зла перешкоджають цьому.

На рівні цілої імперії це означає, що язичницькі правителі, і, передусім, сам Цезар перешкоджатимуть тому, щоб в їх володіннях сповіщалося Євангеліє про «іншого царя» (судячи з Дій 17:7, саме такі звинувачення звучали під час перебування Павла в Солуні). На місцевому ж рівні юдеї, що відкинули звістку про Ісуса, яка не відповідала їх уявленням про Бога, світ і про самих себе, продовжували свою боротьбу проти «інакомислення» юдеохристиян, всіляко намагаючись задушити цей нечисленний рух. Павлу про це було відомо не з чуток, оскільки він сам у минулому був одним з таких гонителів церкви (Гал. 1:13-14).

Важливо розуміти, що коли Павло у 14-му вірші говорить про юдеїв, то не має на увазі просто євреїв. Він сам був єврей, так само як і усі перші християни. Але Павло з власного досвіду знає, що в Юдеї жило багато євреїв, жорстко налаштованих не лише проти самого Ісуса (що виразилося в рішенні юдейської влади видати Ісуса римлянам для розп’яття), але також проти груп, що виникли після Його воскресіння і проголосили Ісуса Месією і Господом. Павло каже тут, як і в багатьох інших своїх листах (наприклад Рим. 9:6-10:4), що таке відкидання посланого Богом Месії пов’язане з відкиданням пророків його побратимами-юдеями, що сталося раніше. Він каже тут, що ті євреї, які не повірили в Ісуса, прагнуть перешкодити місії серед язичників (не в останню чергу це враження могли породити події в Галатії, свідком яких був Павло). Вони, які твердо вірили в те, що Бог рятує тільки євреїв, розцінювали як богохульство звістку про розіпнутого Месію, Який запропонував спасіння язичникам на рівних з євреями умовах.

Для пояснення цього Павло прибігає до біблійної ідеї про Божий гнів. Лють Божа – не ознака дратівливості або злісного характеру; коли людина залишає Бога і своїми вчинками відкидає мудрий і милосердний задум Творця про світ і про себе особисто, то Бог не карає її відразу, але дає можливість для покаяння. Якщо ж покаяння не відбувається, то зло росте, гріх накопичується аж до того моменту, коли Бог вимушений сказати: «Досить!» і покласти цьому край. Згідно Бут. 15:16, так само йшла справа з аморреями, через що Ізраїлю і довелося провести стільки часу в Єгипті. Павло бачить, що жителі Юдеї знаходяться в такому ж становищі: вони накликають на себе біду, продовжуючи опиратися Євангелію.

Результат – передбачене Ісусом руйнування Єрусалиму і Храму, на яке чекало перше покоління християн. У Матвія, Марка і, особливо, у Луки це одна з основних тем Ісусової проповіді. Павло писав до солунян приблизно через 20 років після розп’яття і знав, що до виконання передбаченого залишилося вже трохи часу. Ісус сказав, що це станеться ще за життя Його покоління (Мр. 13:30), і усі знаки підтверджували, що передбачене не зволікає. Сам Павло не дожив до руйнування Єрусалиму, але якби він у 70 році був ще живим, то підтвердив би, що це – гнів Божий, що вилився. До такої ж думки прийшов і юдейський історик Йосип Флавій.

Звідси не витікає, що Бог вирішив покінчити з євреями як народом. Павло детально роздумує про це в 9-му і 10-му розділах свого Послання до Римлян, і приходить до іншого висновку. Він переконаний, що нинішні переслідування, яким піддалися християни-євреї в Юдеї з боку сусідів-язичників неодмінно закінчаться виправданням пригноблюваних. Павло пропонує ту ж обіцянку християнам з язичників, що живуть у Солуні: постраждавши від рук своїх власних одноплемінників, вони, врешті-решт, будуть виправдані.

Це важливий і серйозний за сенсом уривок. Він багато що говорить тим тисячам і тисячам людей, які навіть і в наші дні страждають за віру в Ісуса. Переслідування не говорять про те, що задум Божий виявився неспроможним; але страждання переслідуваних дають їм участь у стражданнях Христових, і в результаті вони разом з Христом будуть виправдані, коли настане блага Божа ера.

Попередній запис

1 Солунян 2:9-12 – Батьківська турбота Павла

Наступний запис

1 Солунян 2:17-20 – Радість і вінець Павла