«Бо ви пам’ятаєте, браття, наше струднення й утому: день і ніч ми робили, щоб жадного з вас не обтяжити, і проповідували вам Божу Євангелію. Ви свідки та Бог, як свято, і праведно, і бездоганно поводилися ми між вами, віруючими! Бож знаєте ви, як кожного з вас, немов батько дітей своїх власних, просили ми вас, і намовлювали та показували, щоб ви гідно поводилися перед Богом, що покликав вас у Своє Царство та в славу.»
Мабуть, найхарактернішою особливістю місіонерської роботи Павла було те, що кожного разу, коли він прибував у нове місто, місцеві жителі були абсолютно не обізнані ні про що з того, що він говорив. Вони бачили інших мандруючих учителів, але ніхто з них не був подібний до Павла. Вони знали інших релігійних лідерів; були знайомі з представниками різних етнічних груп (наприклад, з євреями), у яких була власна релігія і які іноді намагалися навернути до своєї віри чужинців, – але ніхто ніколи не поводився так, як Павло. Вони навіть не мали уявлення про те, що такий спосіб життя взагалі можливий (не кажучи вже про переваги).
Це було, напевно, серйозним викликом і для самого Павла: бути зразком для своїх новонавернених і прикладом свого життя учити їх прославляти живого Бога, Якого Павло проповідував. Ми можемо припустити, що до моменту свого прибуття в Солунь Павло вже продумав ці питання, і точно знав, що йому потрібно робити.
Перша проблема – гроші. Вже в 7-му вірші апостол сказав, що, будучи апостолом Христовим – іншими словами, посланцем істинного Царя Всесвіту, – він мав право зажадати якоїсь фінансової підтримки. Як показує коринтське листування Павла, він побоювався, що прийняття грошей від церков, де він працював, могло викликати звинувачення в тому, що він працює заради платні; з іншого боку, неприйняття грошей могло призвести до того, що люди почали вважати б, що апостол не належить до них. Зрозуміло, що звичайне служіння усередині самих церков він вважає зовсім іншою справою, ніж його служіння первинного апостола та євангеліста, і це служіння гідне оплати (Гал. 6:6, 1Тим. 5:17-18). Але для самого себе він твердо вирішив, що працюватиме своїми руками і сам стане заробляти собі на хліб, продовжуючи наставницьку діяльність і благовістя.
З Дій Апостолів ми знаємо, що Павло заробляв на життя виготовленням наметів (Дії 18:3; 20:34; пор. 1Кор. 4:12). Це була важка фізична робота, що включала розрізання, обробку і зшивання шкіри. Можна припустити, що Павло працював або в тому будинку, де жив, або в окремій майстерні, ближче до потенційних покупців. Йому доводилося платити за проживання, за їжу і за матеріали, потрібні для роботи. Щодня він спілкувався з безліччю людей, і тому його ділова чесність і сумлінність як працівника постійно були на видноті. Мабуть, він проповідував і учив по суботах і у вільні години вечорами (хоча немає сумнівів, що йому доводилося дуже багато спілкуватися з людьми і під час роботи). Він працював вечорами, у той час коли інші люди відпочивали, випивали або готувалися до сну. Такий ритм життя повинен був справляти своє враження; але Павло робив це не напоказ. Йому було важливо, щоб початкуючі християни знали: він для них – як батько для своїх дітей. Батько не бере з дітей грошей за виховання і навчання; він хоче, щоб його діти стали такими людьми, якими вони повинні стати.
Такою була робота Павла. Саме по собі благовістя – заклик до служіння Богові, що відкрився в Ісусі Христі, – включало заклик шукати і набути Царства Божого і Божої слави. А шлях до цієї мети – це шлях святості. У вірші 12 описана ця мета і Павлові зусилля до того, щоб очистити шлях для її досягнення. Опис дивує: він є яскравим прикладом того, як Павло завершує стрімкий політ своєї думки глибоким і багатим висловом. Нам варто детально розглянути цей вислів.
Головне, чого хоче Павло від солунян, – це, буквально, щоб вони «гідно ходили перед Богом». Взагалі в Павла дієслово «ходити» зустрічається дуже часто і використовується в значенні «поведінки», що відповідає стандартному вживанню цього слова в староєврейській мові. Поведінка людини розглядається тут як послідовність кроків, коли ноги по черзі пересуваються; хороша поведінка, таким чином – це коли людина зберігає правильний напрям руху і акуратно ставить ногу.
Ті боги, які були відомі солунянам до зустрічі з Павлом, як правило, пред’являли якісь вимоги до людей, що в основному стосуються швидше порядку богошанування, ніж щоденної поведінки. Але останній з богів, оголошених у Греції, а саме сам Цезар, вже мав царство і славу, і вимагав, щоб його піддані виражали свою відданість усіма можливими способами. Павло прекрасно розумів, що його Євангеліє проголошує істинного Бога, істинне Царство і славу, а також, що ці Царство і слава – не такі речі, які Бог хоче зберегти для Себе одного, але бажає розділити їх зі Своїм народом.
Але щоб йти дорогою до Царства і слави, що починається з віри в єдиного Бога (1Сол. 1:9), необхідно провадити спосіб життя, гідний цього живого Бога. Як імперія Цезаря тягнулася по всьому світу, так і царство Боже досягло всіх куточків людського життя. Це не тому, що Бог підглядає і сунеться не у Свої справи, але тому, що людина створена за Його образом, задумана так, щоб відбивати Його славу усіма гранями своєї людської особистості. А значить, християнська поведінка – не набір правил, наказаних небесним бюрократом або поліцейським, а прагнення відбивати славу Божу всім людським життям.
Це була дуже нова ідея, що пред’являє до людини дуже високі вимоги. Павлу потрібно було постійно роз’яснювати її з різних сторін і надихати слухачів, подібно до спортивного тренера, бажаючого налаштувати свою команду на перемогу. Він підбадьорював їх як друг, що вселяє рішучість, необхідну для вирішення важкої проблеми. Він звертався до них як свідок у суді і не упускав жодної можливості, щоб пояснити: живий Бог хоче, щоб живі люди відбивали Його славу; Бог призвав їх, зібрав і запросив для здійснення цього способу життя – важкого, але такого, що приносить винагороду.
Павло використовує не лише слова. Увесь фрагмент 2:1-12 свідчить, що Павло учив солунян своїм особистим прикладом.