1 Як ми досвідчили кризу?

Коронавірус загрожує нам протягом багатьох тижнів і місяців. Хоча хвороба загрожує всім нам, все-таки переживаємо її по-різному: хтось, як людина, яка знаходиться в групі ризику, хтось, як особа, родичі якої хворіють, дехто, як медичний працівник, лікар чи душпастир; болюче переживаємо в сім’ї, а ще інакше на роботі; інакше як молоді люди, а ще інакше як особи з групи ризику, особливо люди похилого віку, хворі, неповносправні, люди в старечих будинках, в’язницях; цілком інакше в Китаї, Італії і ще по-іншому в Німеччині. Люди, які відвідують церкву, пережили кризу інакше, ніж ті, хто не практикує або лише іноді відвідує її. Список можна розширити, можна було б розповісти багато зворушливих історій.

Сукупність окремих досвідів складає загальний досвід, оскільки всі ми маємо одну спільну долю. Правда, що ми занадто звикли щодня чути про нову катастрофу. Однак це катастрофи, які відбуваються десь далеко в Азії чи Африці; зараз йдеться про пандемію, тобто – перекладаючи це слово буквально – кризу, яка стосується цілого (pan) народу (demos), усіх разом та кожного зокрема. Для всіх це означає перелом, раптовий розрив із попереднім способом життя, з нашими звичками та спільними поглядами, які ми сприймали як належне. Це стосується не лише нашого приватного життя, але також охоплює всю державну сферу у всьому світі, що призводить до безпрецедентного застою. Густонаселені багатомільйонні міста, аеропорти, спортивні та розважальні центри раптом виглядають вимерлими, і ніхто не може сказати, скільки це триватиме.

Те, що відбувається, впливає не тільки на приватне та суспільне життя зовні, але й вражає в саме серце сучасного суспільства. Реалізація основних прав людини, таких як свобода пересування, підтримка особистих зв’язків та зібрань, обмежується необхідним мінімумом; нарешті, що також важливо, забороняється публічне переживання віри у своїй первісній формі. Така ситуація до цього часу нам була відома лише в тоталітарних державах; однак зараз з’являється у вільних державах. Цю надзвичайну ситуацію, незважаючи на деякі протести, переважна більшість громадян вважає розумною і прийнятною, люди коряться новим правилам.

Я досі пам’ятаю останні роки та місяці Другої світової війни. Тоді ми часто не знали, чи, як і де ми прокинемося наступного дня. Однак, загального застою не було; життя тривало, незважаючи на величезні труднощі. Багато церков було зруйновано; однак богослужіння проводились у тих, що все ще були придатними для служіння. Той факт, що навіть на Великдень, найбільше християнське свято, у Римі не відправляли жодної публічної Літургії, ніколи не траплявся за майже дві тисячі років історії Церкви.

Ніщо так не дало можливість усвідомити цю загальну, історично унікальну ситуацію, як благословення Urbi et Orbi, дане Папою перед середньовічним розп’яттям, яке врятувало Рим від чуми, з храму св. Марселя на Корсо. Цей хрест несли вулицями Рима масовою процесією під час чуми в 1522 році; тепер Папа стояв один перед розп’яттям на безлюдній площі Святого Петра і промовляв до порожнього простору, а завдяки ЗМІ його почули в усьому світі. Не було публічної Літургії на свято Великодня, яке як на Сході, так і на Заході вважається найважливішим християнським святом. Вперше за довгий час, понад дві тисячі років, євреї не відзначали свято Пасхи поза межами вузького родинного кола, за столами та в молитвах у синагогах, мусульмани не святкували публічно Рамадан, молячись разом у мечетях і святкуючи закінчення місячного посту. Чогось подібного не було ще ніколи.

Походження вірусу не зовсім зрозуміле. Чи йдеться про людську необережність, лабораторну аварію, чи про стихійне лихо, таке як землетрус, вибух вулкана, торнадо чи цунамі? Такі катастрофічні стихійні лиха в певних географічних зонах все ще можливі, подібно як епідемії, в яких щороку гинуть тисячі людей – про все це ми знали і знаємо. Однак зараз йдеться про невідомий донині вірус, що швидко поширюється по всьому світу, від якого навіть наша прогресивна медицина досі не має ліків. Цей факт знову показує вразливість і крихкість людини, чітко демонструючи її безпорадність перед величезними силами природи і ставлячи під сумнів віру в наші здібності чи прогрес. Це досвід чогось непередбачуваного, нового, незнаного.

Однак слід додати, що існують також позитивні та втішні випадки непередбачених ситуацій. Переважна більшість людей відреагувала на дану ситуацію з великою мірою здорового глузду, часто з подивогідною креативністю і дуже часто з дивовижною солідарністю. Відомо про незліченну кількість випадків безкорисливого, цілковитого залучення медичного персоналу, лікарів, священників, добровольців серед молоді до догляду за людьми похилого віку, тих, які готові допомогти сусідам, у реорганізації сімейного життя, часто незважаючи на складні обмежені можливості та величезний стрес, з яким пов’язана нова ситуація. Люди живуть поза вузьким родинним колом, розділені просторовою відстанню, а попри те, навіть більше ніж раніше, відчувають єдність один з одним завдяки спільній долі.

Як і слід було очікувати, існували і продовжують з’являтися приклади безумовної, підступної кримінальної кризи. Однак, як не дивно, суспільство знаходить внутрішні сили та людяність, здатність вийти за межі самого себе, що показує неправдивість загальноприйнятих негативних суджень про сучасний світ та сучасну молодь. Цей досвід, який показує нам, що люди можуть зробити більше, ніж нам здається, породжує надію, яка так необхідна. Навіть якщо справдиться, що ліки від вірусу з’являться через деякий час, то після кризи світ вже не буде таким, яким був раніше. Вже сьогодні ми повинні запитати себе, як будемо боротися з кризою, яка настане після коронавірусу?

Не потрібно бути песимістом, щоб серйозно сприймати прогнози, які передбачають довгострокові та серйозні економічні, а, отже, соціальні та політичні наслідки нинішньої ситуації. Ми всі збідніємо, хтось більше, хтось менше, що у свою чергу призведе до більшої соціальної стратифікації, політичних конфліктів і, особливо у Європі, до нового балансу міжнародних сил.

Наслідки коронавірусної кризи швидше за все будуть порівняні зі смертельними наслідками землетрусу 1755 року, який стався в Лісабоні. Навіть після понад двохсот п’ятдесяти років ми точно не знаємо, що спричинило це стихійне лихо. Однак знаємо, що цей трагічний землетрус глибоко сколихнув всю культуру й філософію Просвітництва того часу, що призвело до глобальних змін. Це означало кінець просвітницького оптимізму та віри в прогрес. Тоді завершилася ціла епоха європейської історії.

Криза коронавірусу також підірве нашу цивілізаційну, соціальну та культурну визначеність, і ці наслідки важко передбачити сьогодні. З медичної точки зору вірус буде знищений, однак у духовному, культурному та богословському вимірі буде представляти загрозу для нас ще довгий час.

Попередній запис

Приводити людей до Христа (закінчення)

Наступний запис

2 Як зрозуміти цю кризу?