Теологічне питання про землетрус у Лісабоні відноситься до питань теодіцеї: як добрий і всемогутній Бог може допустити, щоб таке сталося? У XIX столітті це питання вважалося «основою атеїзму» (Георг Бюхнер). У XX столітті те саме питання з теодіцеї повернулося, як питання про нечувану злочинність, пов’язану Освенцімом. Тоді відбулося варварське вбивство мільйонів невинних людей. З димом, що піднімався із крематорію, була випущена західноєвропейська культура в тому вигляді, в якому її знали до того часу.
Криза пов’язана з коронавірусом набула іншого виду. Навіть якщо в її основі лежить людська помилка – це не буде криза, викликана людиною, а глобальне стихійне лихо світових масштабів. Її суть полягає в тому, що філософія називає її непередбачуваною подією, тобто подією, яка не відповідає законам природи, але тим не менш є можливою. Сталося щось, чого могло не бути, але очевидно сталося, щось, з чим ми зустрічалися, і що нас несподівано спіткало.
Ми повинні обговорити проблему кризи коронавірусу з філософської та теологічної сторони, на випадок непередбаченої ситуації. Питання в тому, як ми, люди, сьогодні можемо зіткнутися з цією та багатьма іншими формами неминучої непередбаченості реальності та життя? Це не абстрактне питання, навпаки, дуже конкретне, екзистенційне, яке – як ми покажемо – має далекосяжні наслідки як у політичному, так і в церковному вимірах.
Проблема не нова. Вже греки були зачаровані порядком і красою космосу, і сьогодні ми знаємо набагато більше про гармонію, яку бачимо як у макро-, так і в мікросвіті, аж до атомних і субатомних вимірів, до найдрібніших клітинних структур і життєвих ген. Однак, вже для Арістотеля не була чужою проблема випадковості, і сьогодні ми знаємо, зокрема з теорії відносності та квантової теорії (Альберта Ейнштейна та Вернера Гейзенберга), не кажучи вже про теорію хаосу, згідно якої, реальність не нагадує великий механічний годинник, як уявляв собі Ісаак Ньютон на межі ХVІІ-ХVІІІ століть, і що еволюція Всесвіту, від Великого вибуху та амеби до homo sapiens, не є лінійною, а відбувається згідно закону випадковості та необхідності (Жак Моно).
Посилаючись на Арістотеля, Тома Аквінський розвинув і переосмислив теорію випадковості. Він сягнув кореня цієї проблеми, поставивши питання про причину реальності, як основне питання метафізики, пізніше так його сформулювали Лейбніц, Шеллінг і Хайдеггер: «Чому щось є, а не ніщо?» Мабуть, усе що реальне є можливе, але не обов’язкове; воно може бути різним, а може й не існувати взагалі. Чому взагалі є щось, а не навпаки – ніщо? За словами Томи, це можливо лише в тому випадку, коли є щось, що не може не існувати, а, отже, щось, що є необхідним. Це те, що всі називають Богом. Це міркування називають третім із п’яти доказів існування Бога Томи Аквінського. Однак, сам Тома був достатньо мудрим, щоб говорити не про п’ять доказів, а про п’ять шляхів, що ведуть до Бога, тобто п’ять способів інтелектуально відповідального, а, отже, раціонального обґрунтування загальноприйнятої віри в Бога.
Бог є кінцевою основою всього буття; Він присутній у всьому, що є і що відбувається, але також і над усім. Даючи буття всьому, що існує і дозволяючи йому існувати, Він хоче цього у Своїй суті, у власних діях та силою Свого закону права. Тому не можна приписувати стихійні лиха безпосередньо Богові, твердячи, що це Божа кара. Подібно, ми не повинні розглядати успіх та добробут, як винагороду, яку Бог дарує за моральні дії або в знак особливого вибрання Богом, як це чинить prosperity theology деяких вільних церквах. Бідність таких псевдотеологічних аргументів ставить у приклад старозавітну Книгу Йова. Все, що є, і що відбувається, знаходить своє остаточне обґрунтування в Божому Провидінні: Божі думки – це не наші думки; «Бо наскільки небо вище за землю, настільки вищі дороги Мої за ваші дороги, а думки Мої за ваші думки» (Іс. 55:8 і далі).
Щоб звільнити місце для віри, Кант також дав докази існування Бога і разом з ними деяку частину метафізики, ретельної критики, проти якої вони не зовсім вистояли. Однак, незалежно, як ми сьогодні оцінюємо критику Канта, вона чітко показала, що докази існування Бога залежать від багатьох гносеологічних та онтологічних припущень, які можна обґрунтувати, але багато з них залишаються суперечливими. їх слабкість полягає в тому, що вони абстрактно і за допомогою формальних та логічних аргументів обґрунтовують те, що має принципове екзистенційне значення для сенсу та мети життя та світу, а, отже, становлять питання, котре стосується кожної людини протягом усього її існування, отож, має бути вирішено у свободі.
Саме в цей момент Кант знову підняв це питання. Починає з людської свободи і доводить, що моя свобода може мати сенс лише в тому випадку, якщо світ, в якому я живу, є простором можливої свободи. Це у свою чергу можливо лише в тому випадку, якщо свобода людини і природи ґрунтується на більшій свободі, яка включає їх обох. Тому Бог є постулатом свободи. Після Канта, ці міркування привели Фіхте, Шеллінга та Гегеля до великих ідеалістичних філософських систем, які, починаючи від абсолютної свободи, розуміють світ та історію як велику історію свободи.
Якщо ми хочемо пояснити все раціонально, виникає питання: чому у світі стільки нерозумності, і звідки береться руйнівна сила зла в історії людства. Ідеалістичні системи зазнали краху під постійним тиском досвіду непередбачених ситуацій. Непередбачений світ не можна втиснути в рамки системи. Карл Маркс хотів перевернути систему Гегеля догори дном, трактуючи ідеї як відображення соціально-економічних відносин, а Фрідріх Ніцше – розглядати Бога як прояв образи. Звістка про смерть Бога стала для нього радісною новиною; він проголошував прихід надлюдини. Нарешті постмодернізм проголосив кінець усіх метанаративів, як ідеалізму, так і марксизму.
Однак, позбувшись Бога, постідеалістична та постмодерна епохи зіткнулися з проблемою. Людина тепер була одна, загублена у великому всесвіті, котрий, безумовно, не завжди доброзичливий до неї. Тому, як вже вказував Шеллінг, а потім К’єркегор і Хайдеггер, її охоплює страх. Страх – це основне наставлення, фундаментальна ситуації сучасної людини. Якщо Бог уже пережив Себе, якщо людина більше не потребує Його або Він став людині байдужим, то ми, люди, повинні взяти на себе проблему непередбачених ситуацій, виконуючи роль провидіння.
Це завдання взяло на себе сучасне буржуазне суспільство. Воно намагалося приборкати природу або, принаймні, захиститися від загроз, які з нею пов’язані. Споглядальний розум перетворюється на інструментально-технічний, орієнтований на свободу дії та ефективність. Природа стає сировиною, саме так її трактують і використовують. Є також питання життєдіяльності, тобто економіки. Сьогодні, це вже не просто необхідний засіб, вона стає змістом, сенсом і метою життя. Важливою є лише ефективність, продуктивність та успіх. Все оцінюється відповідно до її корисності та обмінної вартості, а в кінцевому рахунку, відповідно до ціни. Щоб така система могла функціонувати, наше повсякденне життя має бути добре організованим та керованим. Бюрократична форма влади, яка максимально регулює й підпорядковує все демократичному контролю, стає необхідною. Політика зводиться до запланованих дій, продиктованих нагальними потребами. Найвища мета – безпека.
Не потрібно було аж коронавірусу, щоб зрозуміти, що ця система не буде працювати в довгостроковій перспективі. Часті економічні та фінансові кризи вже показали, що необмежений капіталізм, позбавлений будь-яких обмежень, ділить суспільство та нації на бідних і багатих, а також вбиває людей. Екологічна криза дає нам зрозуміти, що нещадна експлуатація природи спустошує землю, позбавляючи нас дому, в якому ми живемо. Зараз коронавірус призвів майже до повного блокування та далекосяжної соціальної та економічної стагнації, що в кінцевому рахунку вдаряє в підвалини лібертаріанського буржуазного політичного порядку. Коронавірус поставив під сумнів буржуазне почуття безпеки. Ми всі потрапили в цю пригоду.
Буржуазне суспільство теж побачило, що повна безпека неможлива; завжди залишається якийсь ризик. Ні наша доля, ні наша смерть, не є в наших руках. Ось чому релігія залишається необхідною. Вона стає потрібною, щоб зарадити собі в непередбачуваних ситуаціях, починає виконувати заспокійливу функцію. Віруюча людина знає, що світ не є стисло визначеним або детермінованим; не керує ним проста випадковість. Ми повинні довіряти Божому провидінню, знаючи, врешті-решт, що Він нас підтримує в житті.
Розрада, яку нам пропонує ліберально-буржуазна релігія, виявляється гнітючою. Релігія та віра тут не мають власної цінності, вони функціоналізуються та поглинаються. Віра – це трансцендентність без трансцендентності (Ернст Блох), символічне перевершення того, що існує і без нього. Це нічого не змінює в наших умовах, а навпаки, стабілізує їх. Таким чином громадянська релігія стає ідеологією буржуазного життя. Її досі цінують і культивують як культурний фактор, оскільки лише технології та економіка не можуть задовольнити духовні, етичні, освітні та естетичні потреби. Релігія – хороший сервіс для задоволення потреб, споживається, як і все інше. Церква стає службовою.
Критику буржуазного християнства, яка отримала широке відлуння в історії думки, практикував вже Серен К’єркегор. За його словами, встановлений порядок християнства затьмарив саме християнство, заглушуючи скандал і згіршення християнського послання. Він живе в ледачій, безтурботній впевненості, яка гарантує безпеку. Вона стала тріумфальною Церквою, що приховує внутрішню прихильність до Христа Церквою, яка більше не нагадує воюючу Церкву.
Двоє мучеників XX століття дотримуються цієї традиції. Дітріх Бонхоффер у своїх листах і тюремних записках, з тому Widerstand und Ergebung («Опір і підпорядкування»), критикує розуміння того, що Бог віддаляє Його від зрілого світу, визнає Його лише для «закриття дір» (Lückenbüßer) і відповідає на так звані кінцеві запитання. Альфред Дельп вбачає в буржуазному способі життя не велич, якою колись володів, а заплутаність у всіх видах безпеки та гарантію миру; він створив такого роду людей, «до яких хотілося б сказати, що Дух Божий стає безпорадним, не знаходячи до них жодного доступу». Цей буржуазний тип людини з його багатством, владою, педантичною охайністю та безпечним способом життя також став популярним у Церкві. Бюрократична церква в основному є справою буржуазії.
У теології, перш за все, Йоганн Баптист Мец, посилаючись на Макса Горкгеймера і Теодора Адорно, вказав на внутрішню діалектику Просвітництва, критикуючи трансцендентальне та екзистенційне богослов’я як входження буржуазної думки в теологію та Церкву. Підпадає воно Просвітництву, якщо приймає його, дозволяючи йому заволодіти собою. Церква і теологія не зможуть подолати кризу, вигнавши диявола Велзевулом та ототожнившись з буржуазною свідомістю.
Отже, християнство стоїть, як дерево, без листя після осінньої бурі. Як вважати, чи порожні церкви та порожня площа Святого Петра є зовнішнім символом внутрішньої порожнечі? Чи, може, порожні церкви є святинями мертвого Бога, як глузував Ніцше? Ні! Петро стояв там в особі свого наступника, проголошуючи добру новину Воскресіння: Christus vivit. Христос Воскрес. Християнство повинно усвідомити цю основу, має на неї орієнтуватися і опертися. Може будувати на цій скелі Євангелія.