1 Івана 4:7-21 – Любов Божа

«Улюблені, любім один одного, бо від Бога любов, і кожен, хто любить, родився від Бога та відає Бога! Хто не любить, той Бога не пізнав, бо Бог є любов! Любов Божа до нас з’явилася тим, що Бог Сина Свого Однородженого послав у світ, щоб ми через Нього жили. Не в тому любов, що ми полюбили Бога, а що Він полюбив нас, і послав Свого Сина вблаганням за наші гріхи. Улюблені, коли Бог полюбив нас отак, то повинні любити і ми один одного! Бога не бачив ніколи ніхто. Коли один одного любимо, то Бог в нас пробуває, а любов Його в нас удосконалилась. Що ми пробуваємо в Ньому, а Він у нас, пізнаємо це тим, що Він дав нам від Духа Свого. І ми бачили й свідчимо, що Отець послав Сина Спасителем світу. Коли хто визнає, що Ісус то Син Божий, то в нім Бог пробуває, а він у Бозі. Ми познали й увірували в ту любов, що Бог її має до нас. Бог є любов, і хто пробуває в любові, пробуває той в Бозі, і в нім Бог пробуває! Любов удосконалюється з нами так, що ми маємо відвагу на день судний, бо який Він, такі й ми на цім світі. Страху немає в любові, але досконала любов проганяє страх геть, бо страх має муку. Хто ж боїться, той не досконалий в любові. Ми любимо Його, бо Він перше нас полюбив. Як хто скаже: Я Бога люблю, та ненавидить брата свого, той неправдомовець. Бо хто не любить брата свого, якого бачить, як може він Бога любити, Якого не бачить? І ми оцю заповідь маємо від Нього, щоб, хто любить Бога, той і брата свого любив!»

Значення статистики не варто перебільшувати, але вона буває недаремна. У тій чи іншій формі слово «любов» зустрічається в цих п’ятнадцяти віршах не менше 27 разів. Більше того, судячи з усього, перед нами осереддя послання. Ми читаємо рядки, які Іван найбільше хотів написати. Усе, що було раніше, – передмова; усе наступне розвиває сказане. «Любов» – от основна тема Івана.

Послідовність думки така. Іван щойно підкреслив: Ісус Христос прийшов у тілі, і заперечують це лише лжепророки. Але це не пуста словесна формула і чисто зовнішня перевірка на доктринальну чистоту. Тут сама суть християнства. Християнська віра виростає з віри в те, що в Ісусі Христі відкрився істинний Бог. Ісус є втілена Любов. І ті, хто черпає в цій вірі надію і життя, повинні самі виявляти любов до світу. Любов має бути відмітним знаком християн. Це знак не лише того, хто вони самі, але і того, який у них Бог.

Легко сказати! Буквально сьогодні одна моя людина похмуро пожартувала, що біля храмів слід було б вивішувати таблички: «Обережно, злі плітки!», чи «Обережно, злі люди!». Що вірно, то вірно. От, чому апостол Павло, а за ним і багато інших християнських авторів, благали людей жити інакше. Любов не те, без чого спокійно можна обійтися. Вона пов’язана із самою суттю нашої віри. І якщо в ім’я її, припаде серйозно себе переробити, значить, так тому і бути.

Розберемося детальніше. Ключовий момент (в. 7-10) полягає в тому, що Божа любов відкрилася саме в Ісусі, Сині Божому: Ісус був посланий у світ і став жертвою в спокутування наших гріхів. Треба бути дуже черствою людиною (Іван каже: треба зовсім не знати Бога), щоб стоячи біля підніжжя хреста і поглядаючи на голгофську жертву, не відчувати силу цієї любові, закладеного в ній потенціалу. Це сила, яка вже багато в чому змінила світ, і ще може змінити, якщо християни відповідатимуть своєму покликанню.

Значить, «коли Бог полюбив нас отак, то повинні любити і ми один одного» (в. 11). Сильно сказано! Виходить щось на кшталт: «Бог подав нам приклад, і ми повинні його наслідувати». Проте наступний вірш йде ще глибше: «Бога не бачив ніколи ніхто. Коли один одного любимо, то Бог в нас пробуває, а любов Його в нас удосконалилась».

Тут доречно згадати завершальний вірш (1:18) величного прологу до Іванового Євангелія: «Ніхто Бога ніколи не бачив, Однороджений Син, що в лоні Отця, Той Сам виявив був». Сенс цих слів полягає в тому, що ми не знаємо, хто такий Бог, поки не побачимо Ісуса. Тоді вияснюється і сенс вірша 1 Ів. 4:12: люди не дізнаються, який Бог, доки не побачать Його дію в житті християн, доки Його любов не буде «в нас удосконалена». Те, що Бог почав в Ісусі, Він хоче завершити в нас і через нас. Ісус явив Бога перед здивованим світом, і ми повинні так чинити.

Усе це може і має відбутися через дар Духа Божого. Дух дає нам силу свідчити про те, що зробив Отець, пославши Сина. Свідчити, помітимо, не лише словом, але і ділом (3:18). Наша любов, як і любов Божа, повинні з’явитися в тілі.

От чому наприкінці уривка Іван повертається до колишньої думки. Якщо ти говориш, що любиш Бога, а сам не любиш брата чи сестру (по християнській общині), ти брехун. Двері любові до Бога і двері любові до ближнього – це одні й ті самі двері. Якщо немає любові до ближнього, немає і любові до Бога. Просто і грізно.

Можна і засумувати. Хіба реально відповідати такому ідеалу? Проте у віршах 17-18 інтонація стає майже ліричною. Іван пише не про те, як страшно не дотягнути до потрібних вимог, а про нашу відвагу в день суду. Здавалося б, він повинен співвіднести цю відвагу з тим, що ми дивимося не на себе, а ввіряємо себе всемогутній і всепереможній любові Божій. Але ні, Іван каже інше: «Бо який Він, такі й ми на цім світі». Що мається на увазі? Очевидно, сенс полягає в наступному: якщо Бог відкрив Себе у світі, виразив Свою любов в тілі і крові, то коли ми чинимо аналогічно, доводимо Божу любов до повноти. Через нас діє істинна любов істинного Бога.

Коли це відбувається, вже немає нужди боятися. Любов, що досягла повноти, не залишає місця страху. Якщо навчитися віддавати себе іншим, як Бог віддав Себе нам, боятися нічого. Любов торжествує. Дійсно, коли читаєш такі речі (і багато інших уривків послання), серце завмирає: чи досягнемо ми такої простоти віри і життя? Але чого ще ми чекали? Якщо живий та істинний Бог утілився і хоче перебувати в нас (в. 16), невже ми думали, що в нас буде безтурботна релігія? Бог віднісся до нас вкрай серйозно. Чи не варто відповісти Йому тим же?

А зараз звернемо увагу на одне маленьке слівце, яке для Івана має величезне значення. «Хто пробуває в любові, пробуває той в Бозі, і в нім Бог пробуває» (в. 16). Ця думка зустрічається і в інших місцях, включаючи попередній вірш, але тут вона виражена якнайповніше. Дієслово просте («залишатися», «перебувати»), але яка глибока реальність за ним стоїть, причому пов’язана із самою суттю християнської віри! Тут розкривається сенс «койнонії», спільному життю між Отцем, Сином і кожним, хто сповідує, що «Ісус то Син Божий» (в. 15). Це взаємне перебування: ми – у Богу, а Бог – у нас.

Знову-таки сказати легше, ніж засвоїти. І ще важче жити так регулярно, день за днем і рік за роком, всупереч небезпечним вітрам лжепророцтва і тиску світу цього. Лише сила любові допомагає нам встояти. Набуваємо ж ми цієї сили, як завжди, поглядаючи на хрест (в. 9-11).

Попередній запис

1 Івана 3:11-4:6 – Виклик любові

Наступний запис

1 Івана 5:1-12 – Віра перемагає