Чимало шкоди завдає брак благодаті, виявляючись у висловлюваннях членів однієї церкви або церковної чи місіонерської організації про тих, хто належать до іншої церкви або організації. Найчастіше підґрунтям таких висловлювань не є точні факти та всебічне вивчення питання. Однак нерідко саме ті, хто обіймають керівні посади, беруть на себе сміливість робити такі твердження. Мій сорокарічний досвід показує, що доволі часто ми, іноді самі того не усвідомлюючи, відпускаємо негативні зауваження на адресу інших керівників або їхнього служіння. Інколи вони зовсім не підкріплені фактами, що призводить до виникнення неправильних висновків та узагальнень. А буває й так, що, хоча факти самі по собі й точні, ми обертаємо їх так, що вони можуть заподіяти шкоди або завдати болю.
Утім це не стосується конструктивної критики, зразок якої подано в 18-му розділі Євангелія від Матвія:
„А коли прогрішиться твій брат проти тебе, іди й йому викажи поміж тобою та ним самим; як тебе він послухає, ти придбав свого брата. А коли не послухає він, то візьми з собою ще одного чи двох, щоб справа всіляка ствердилась устами двох чи трьох свідків. А коли не послухає їх, скажи Церкві; коли ж не послухає й Церкви, хай буде тобі, як поганин і митник!“ (Мт. 18:15-17).
Зізнаюся, що дуже важко знайти золоту середину: відкрито і сміливо говорити істину й робити це в любові. Я думаю, що часто ми, керівники, не усвідомлюємо того, як сильно ранять людей надто різкі заяви або ті, що не відповідають істині. Щойно інформація потрапляє в пресу або електронну пошту, її стає неможливо виправити. Якщо ми пробуджені благодаттю і любов’ю Господа, то задумуймося над тим, що ми говоримо або пишемо про інших людей.
Прагнення говорити лише правду в сучасному суспільстві сходить нанівець. Однак сказавши неправду, нам необхідно звернутися до Божої благодаті, щоб визнати свій гріх та виправити становище. У протилежному ж випадку нам доведеться всіляко прикривати свою помилку. Якщо ви вважаєте, що в християнстві не існує Вотергейт – то на вас чекає сюрприз! (Ідеться про відомий урядовий скандал у США в 60-х роках за правління президента Ніксона. – Прим. ред.)
Закон більшості країн світу проголошує людину невинною доти, доки не буде доведено протилежне. Проте в християнських колах часто відбувається навпаки: нас вважають винними, доки ми не в змозі довести свою невинність. Нехай Бог простить нам за це. Щоб здобути перемогу в цей смутний час, то маємо прислухатися одне до одного і прагнути до спілкування в благодаті. Це стосується як місіонерської діяльності, так і служіння місцевих церков, і вже тим більше наших шлюбів і взаємостосунків з людьми.
Пліч-о-пліч із неконструктивною критикою нерідко йде схильність перебільшувати. Багатьом із нас не подобається, коли віруюча людина хвалиться, проте не в багатьох вистачає любові та сміливості закликати таку людину говорити істину або попросити обґрунтувати свої слова. Як сумно, що вислів „кажучи по-євангельськи“ тепер означає, що людина щось перебільшує. Якби ми намагалися дотримуватися більш точних цифр у своїй звітності, наша місіонерська робота від цього лише виграла б.
Наприклад, якщо радіостанція або телеканал оголошує потенційну кількість своїх слухачів, було б великою помилкою вважати, що саме така кількість людей насправді слухає або дивиться їх. Так само нам доводиться погодитися з тим, що факт сповідування віри або прийняття рішення на користь Христа не завжди є доказом істинної та глибокої віри людини. Хтось колись сказав, що якби всі заяви про тих, хто увірували в його країні, були правдивими, то кожна людина повинна була б спастися двічі! Якщо ми по-справжньому цінуємо своїх слухачів, то повинні обережніше оперувати фактами.
З іншого боку, людям, яких ображає перебільшена й необ’єктивна звітність, не слід імпульсивно ставити хрест на проповідниках, які її подають, – спочатку необхідно поговорити з ними. Якщо людина розуміє, що таке покірність і хресний шлях, вона не квапитиметься звинуватити й осудити братів і сестер, а особливо керівників Божого служіння. А тим, хто робить заяви, що не відповідають істині, й перебільшує факти, варто бути більш відкритими і готовими змінитися, їм необхідно ретельніше готуватися і досліджувати факти, аби не подавати спотвореної інформації. Керівникам слід навчитися любити своїх критиків, брати до уваги їхні зауваження і негативно про них не відгукуватися.
У розділі „Благодать, що дарує людям життя“ Чарльз Свіндолл визначає дві тенденції, які заважають благодаті виявлятися в наших стосунках з іншими людьми. Перша з них – це схильність до порівняння:
„Для того щоб навчитися ставитися до людей із благодаттю, необхідно звільнитися від законницької схильності порівнювати. (Так, це – форма законництва.) Бог створив кожного з нас і намагається наблизити нас до замисленого Ним образу. Єдиний еталон для Нього – це Його Син. Він бажає, щоб кожний із нас був унікальним,… неповторним, несхожим на інших“.
Друга тенденція, яка заважає благодаті виявлятися – це схильність до контролю:
„Владні люди перемагають. Фізично або словесно залякуючи оточуючих, вони пробивають собі дорогу, маніпулюючи нами, змушуючи виконувати їхню волю. …Контроль, як і порівняння, знищує благодать. Якщо ви постійно намагаєтеся контролювати оточуючих, то благодать – поняття чуже для вас“.
Протилежністю пробудження благодаті є людське прагнення до законництва, вузькість поглядів і грубість, якими ми часто прикриваємо свої страхи та комплекси. Відверто кажучи, я все ж вірю в щирість деяких із святих, хто неправильно розуміє Писання, посилаючись на свої улюблені уривки з Біблії та нехтуючи при цьому всім контекстом Божого Слова.
Дивно, що деякі церкви, які я знав ще двадцять років тому, причиною створення яких було прагнення благодаті, і які колись були сповнені нових ідей та стратегій, у багатьох питаннях стали ще більш законницькими, ніж ті старі церкви, з яких вони свого часу вийшли в пошуках благодаті і свободи. І якщо ви спробуєте сказати про це молодим (тепер уже не дуже молодим) керівникам таких церков, то переконаєтеся, що все повертається на круги своя.
Хіба двохтисячолітня історія людства не доводить, що Бог може діяти найрізноманітнішими способами? Кожна місія дотримується своєї стратегії, більше того, всередині більшості місій та церков виникають розбіжності в думці стосовно питань стратегії та планування. Чи варто ж нам бути такими прискіпливими в питаннях, щодо яких Біблія не дає чітких, однозначних вказівок? Чи ж не можемо визнати, що через різних людей Бог діє по-різному? Божа справа більша за будь-яку створену людиною організацію. А для виконання цієї справи необхідно, щоб організації реагували на потреби, які виникають навколо них. У Посланні до филип’ян сказано, що ми повинні ставити інших вище за себе: „Не робіть нічого підступом або з чванливости, але в покорі майте один одного за більшого від себе. Нехай кожен дбає не про своє, але кожен і про інших“ (Флп. 2:3-4).
Чи не здійснило б застосування цієї істини в житті кожного з нас революції любові та благодаті? І тоді ми опікувались би не лише планами, цілями і стратегіями власної організації, що природно, але й мали б „велике серце“, краще розуміли б загальну картину того, що відбувається навколо нас і більше вболівали б за єдність у Тілі Христовому. Ось якби одного дня керівники місій раптом почали позитивно відгукуватися про плани, цілі та стратегію інших організацій! Як було б чудово, якби письменники та художники-християни підтримали справу інших людей, а не дбали лише про власну, використовуючи на своїх семінарах та презентаціях чужі книги й матеріали. Я дякую Богові за тих, хто вже так чинить.
Для того щоб показати повагу до інших людей, недостатньо захищати їх тільки на словах. Щоб зробити це, організації повинні брати на себе тягар турбот одна одної, працювати пліч-о-пліч і надавати фінансову, молитовну та освітню допомогу. Звісно ж, тут не обійтися без рівноваги, оскільки кожна організація має своє, дане їй Богом, бачення і методи. А тому не варто вдавати єдність там, де її насправді нема, і наполягати на своєму в тих питаннях, які зовсім не є життєво важливими. Проте не треба використовувати цей факт як виправдання і заперечувати, що Біблія закликає нас шанувати одне одного і чинити по благодаті, – адже саме так чинить із нами Бог.