Писання вчить: «Господа Христа святіть у ваших серцях, готові завжди будьте до відповіді кожному, хто питає вас про вашу надію, але з лагідністю і страхом, маючи добре сумління, щоб тим, у чому обмовляють, були посоромлені наклепники вашого доброго життя в Христі. Бо краще, коли того хоче воля Божа, страждати, чинячи добро, ніж чинити зло» (1 Петра 3:15-17, пер. Рафаїла Турконяка). Проблема Церкви – не в тому, що вона часом не готова до відповіді кожному, хто питає про її надію. І навіть не в тому, що вона не завжди готова давати цю відповідь належним чином – із лагідністю і страхом (шанобливо). Справжня проблема в тому, що ніхто не питає!
Тільки коли завдяки змінам у Церкві суспільство побачить, що серед християнських кандидатів на виборні посади є більше тих, хто відповідає названим раніше критеріям, – людей здібних, богобоязливих, справедливих і непідкупних, – у суспільства виникне питання: у чому криється причина цієї різниці? І ось тоді потрібно бути готовим до відповіді. Тільки так буде зростати реальний вплив Церкви в суспільстві. А вплив і є влада.
Однак влада ця – цілковито інша. Вона з Божого виміру, не з «кесаревого». Проте, влада ця реальна! Уже сам факт утілення Бога в Ісусі перевертає політичні підвалини в світі догори дриґом: цим Він «показує міць Свого рамена, розпорошує тих, хто пишається думкою серця свого! Він могутніх скидає з престолів, підіймає покірливих» (Луки 1:51-52).
Христос – «Цар царів, і Пан панів» (Об’явлення 19:16, пер. Івана Куліша). Хто скаже, що цей титул не має стосунку до політики? І царство, і панування – це політичні поняття. До того ж: навіть до смерті Ісус був засуджений за політичним звинуваченням. При цьому Він не заперечував Своєї царської гідності, не намагався прояснити, що це нібито непорозуміння, і Його, мовляв, неправильно зрозуміли. Та й учні Його небезпідставно «сподівались були, що Це Той, що має Ізраїля визволити» (Луки 24:21). Але «під сонцем» влада Ісуса виявляється зовсім не так, як влада земних царів та панів. «Князі народів панують над ними, а вельможі їх тиснуть. Не так буде між вами, але хто великим із вас хоче бути, хай буде слугою він вам. А хто з вас бути першим бажає, нехай буде він вам за раба. Так само й Син Людський прийшов не на те, щоб служили Йому, а щоб послужити, і душу Свою дати на викуп за багатьох!» (Матвія 20:25-28).
Антична політологія була простою. Для успішного правління народом потрібні були три складові:
- хліб,
- видовища,
- батіг.
Хто міг дати народу хліба, той і контролював ситуацію. Римські правителі використовували роздачу хліба як ефективний засіб домогтися народної любові. Правда, тривала ця любов, доки запаси дармового або, принаймні, дешевого хліба не вичерпувалися. Тому Єгипет, «хлібний кошик» Середземномор’я, часто диктував Риму свої умови, «перекриваючи краник» хлібних поставок і викликаючи тим самим громадянські невдоволення.
Коли народ був ситий, його слід було належним чином розважати. В іншому випадку народ, сам шукаючи собі розваг, міг вийти з-під контролю. Якщо ж перше чи друге не вдавалося, потрібна була міцна рука, здатна приборкати натовп.
У цьому контексті дуже знаковою є спокуса Христа дияволом (Матвія 4:1-11). По-перше, лукавий пропонує Ісусові невичерпне джерело хлібних поставок. Перетворення каміння в хліби дозволило б не тільки задовольнити власний голод, а й здобути славу в народі. Ефектне шоу катання на ангелах теж напевно не залишилося б непоміченим для натовпу, який збирався у дворі Храму. Нарешті, володіння всіма царствами світу давало б необмежений контроль «під сонцем». Усі три складові спокуси Ісуса в пустелі мають політичний підтекст! Тільки йдеться у всіх випадках про встановлення земного царства «просунутого» рабина з Назарета, а не небесного Царства Божого.
Одна фраза в цій історії часто залишається непоміченою коментаторами: «Диявол, скінчивши все цеє спокутування, відійшов від Нього до часу» (Луки 4:13). До якого ж часу відійшов лукавий від Спасителя? Вони знову опиняться сам на сам на Голгофі, де знову буде звучати це «коли Ти Син Божий…»! Диявол підведе Ісуса під найвищу спокусу, волаючи устами перехожих, що лихословили Христа: «Коли Ти Син Божий, то зійди з хреста» (Матвія 27:40)!
У словах лукавого фраза «коли Ти Син Божий» має подвійний сенс. Із одного боку, це спроба «взяти на слабо»: чи направду Ти є Той, за Кого Себе видаєш? А доведи!.. Але не менш важливим є й інше значення слова «коли» – «якщо вже». Якщо вже Ти справді Син Божий – не будь нерозумним, скористайся цим! Використовуй будь-яку можливість на благо Собі, коханому! Перетвори каміння в хліб, покатайся на ангелах, отримай владу над усіма царствами землі, зійди з хреста!
Ісус не уподібнюється земним пастирям народів, що пасуть самих себе (Єзекіїля 34:2). Бо Його Царство – не від цього світу (Івана 18:36). Послання Павла до филип’ян містить цікавий текст (в оригіналі він є віршованим). Схоже, апостол цитує гімн, який виспівували на богослужіннях ранньої Церкви:
«Він, бувши в Божій подобі, не вважав за захват бути Богові рівним, але Він умалив Самого Себе, прийнявши вигляд раба, ставши подібним до людини; і подобою ставши, як людина, Він упокорив Себе, бувши слухняний аж до смерти, і то смерти хресної… Тому й Бог повищив Його, та дав Йому Ім’я, що вище над кожне ім’я, щоб перед Ісусовим Ім’ям вклонялося кожне коліно небесних, і земних, і підземних, і щоб кожен язик визнавав: Ісус Христос то Господь, на славу Бога Отця!» (Филип’ян 2:6-11).
Упокоривши Себе, Ісус відмовляється від прав і привілеїв Сина Божого заради тих, кого прийшов спасти. Він не перетворює камені в хліби, щоб насититися Самому. Коли ж необхідно, Він примножує хліби, щоб нагодувати в пустелі зголоднілий народ (Івана 6:5-14). І тут же, «спостерігши, що вони мають намір прийти та забрати Його, щоб настановити царем, знов на гору пішов Сам один» (Івана 6:15). А тих, хто пішов за Ним заради хліба, Христос викриває: «Мене не тому ви шукаєте, що бачили чуда (буквально – «зрозуміли суть знамень»), а що їли з хлібів і наситились. Пильнуйте не про поживу, що гине, але про поживу, що зостається на вічне життя, яку дасть нам Син Людський, бо відзначив Його Бог Отець» (Івана 6:26-27).
Лише задумайтеся: що б ви зробили в першу чергу, якби отримали нічим не обмежену владу? І що б ви вчинили, якби при цьому знали, що найближчі друзі, які сидять із вами за одним столом, через кілька годин кинуть вас у біді – усі до єдиного? Навіть зрікатися будуть, що коли-небудь знали вас. А один із них вже й гроші отримав, щоб видати вас беззаконникам. Що б ви з ними зробили? Але «Ісус, знавши те, що Отець віддав все Йому в руки, і що від Бога прийшов Він, і до Бога відходить, устає від вечері, і здіймає одежу, бере рушника й підперізується. Потому налив Він води до вмивальниці, та й зачав обмивати ноги учням, і витирати рушником, що ним був підперезаний» (Івана 13:3-5).
Усе, що робить Ісус, має політичний підтекст. Навіть широко відоме Велике Доручення фактично є політичною програмою. Воно проголошує передачу владних повноважень: «Ісус сказав їм: Дана Мені всяка влада на небі й на землі. Тож ідіть, і навчіть всі народи, христячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів. І ото, Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку» (Матвія 28:18-20). Що б не чинили земні правителі, ми наділені вищою владою вчити народи, бо з нами постійно Той, Кому дана всяка влада на небі й на землі!
Ісус – верховний Правитель. Влада Його безмежна. Тому Він – постійна загроза політикам, становище яких є швидкоплинним, умовним, обмеженим та ефемерним. І тому апостол підбадьорює нас: «Яка безмірна велич Його сили в нас, що віруємо за виявленням потужної сили Його, яку виявив Він у Христі, воскресивши із мертвих Його, і посадивши на небі праворуч Себе, вище від усякого уряду, і влади, і сили, і панування, і всякого ймення, що назване не тільки в цім віці, але й у майбутньому. І все впокорив Він під ноги Йому, і Його дав найвище за все за Голову Церкви, а вона Його тіло, повня Того, що все всім наповняє» (Ефесян 1:19-23).
Як і було передбачено пророком, «Йому було дане панування й слава та царство, і всі народи, племена та язики будуть служити Йому. Панування Його – панування вічне, яке не спиниться, а царство Його не буде зруйноване» (Даниїла 7:14).
Псалмоспівець має рацію: «Краще вдаватись до Господа, ніж надіятися на вельможних» (Псалми 117:9).
Політики лише тимчасово виконують свої обов’язки. Христос править навіки!
КІНЕЦЬ