«Нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі». Луки 11:2
Більшість людей сприймає поняття свободи як одну з базових «загальнолюдських цінностей» і невід’ємний атрибут особистості. Наприклад, у Декларації незалежності США від 4 липня 1776 року прямо сказано: «Ми вважаємо самоочевидними істинами, що всі люди створені рівними, що вони наділені їхнім Творцем невід’ємними правами, серед яких право на життя, свободу й на прагнення до щастя». Це твердження пов’язує той факт, що людина має якісь особливі права, із особливим місцем людини в задумі Творця. Адже невід’ємні права повинні бути безумовні. Відтак, вони абсолютні, а отже, можуть походити лише з абсолютного джерела. Проте сьогодні поняття свободи в багатьох асоціюється виключно з людськими установами – такими як демократія чи громадянські права.
До речі: Біблійний приклад демократії
Приклад «демократії в дії», що наводить на роздуми, можна знайти в Книзі Дії 19:23-40, де Лука з віртуозним сарказмом описує заворушення 55-го року після Р. X. у місті Ефес на заході Малої Азії. В основі тодішнього громадянського конфлікту, як це часто буває, лежали суто економічні причини («З цього ремесла заробіток ми маємо»). Втрата монополії на ринку паломницьких послуг і зниження попиту на сувенірну продукцію істотно знизили прибутковість неконкурентоспроможних традиційних ремесел. Обурення постачальників, які не звикли рахуватися зі змінами ринкової кон’юнктури, виплеснуло на вулиці. Однак загроза чиїмось приватним комерційним інтересам не могла служити гідним виправданням такої бурхливої громадської реакції. Тому, як заведено в подібних випадках, мітингувальники намагалися перевести суть конфлікту з економічної сфери в сферу моральну. Вони наполягали, що «не тільки оце нам загрожує, що прийде зайняття в упадок» і що прагнення добробуту вимагатиме нових ініціатив, але зазнають небезпеки засадничі цінності місцевого («храм богині великої Артеміди в ніщо зарахується»), регіонального («буде зруйнована й велич тієї, що шанує її ціла Азія») і загальнолюдського («та цілий світ») значення. У результаті «кожен що інше кричав, бо збори бурхливі були, і багатенно з них навіть не знали, чого ради зібралися» (Дії 19:32). Словом, все як завжди.
Через кілька годин мітингарі добряче втомилися, але як розходитися без досягнутого результату? І якого саме? Ось тоді до зборів і вийшов якийсь чиновник (депутат, секретар, канцлер, губернатор – словом, хтось, кого зібрані утримують на власні ж податки) і виголосив проникливу промову. Подібно до класичного жанру симфонічного концерту, промова складалася з трьох частин. їх можна й сьогодні вичленити в більшості політичних звернень.
- «Ви». Усьому світу відомо, що ви – особливі, не такі, як інші. Це очевидно, безперечно і само собою зрозуміло. Ніхто не може забрати у вас цю славу.
- «Ми». Ми існуємо виключно заради вас і вашого блага. Для нас велика честь служити такому прекрасному народу. Ми не маємо інших турбот, окрім вашого щастя і благополуччя. Звертайтеся з будь-якого питання. Для цього в нас існують приймальні, служби, комітети тощо. Ми завжди до ваших послуг. Ваше питання не залишиться без розгляду. Почуємо кожного.
- «Вони». Я повністю з вами солідарний і цілком поділяю вашу стурбованість. Проте ці збори організовано не зовсім відповідно до регламенту. Якщо влада вищого рівня вимагатиме наведення порядку, то формально вона матиме рацію, і я, душею бувши з вами, ніяк не зможу їй перешкодити. А тому давайте поки мирно розійдемося і будемо вирішувати всі питання в робочому порядку. Пишіть, приходьте, телефонуйте за телефонами гарячої лінії.
Обнадійливі громадяни розходяться. Усі вдоволені. Нічого не змінюється. Це – приклад демократії. Але до чого тут свобода?
* * *
Безпосереднє значення слова «свобода» – це можливість робити виключно те, що заманеться, чинити відповідно до власної волі. Будь-які наші дії, що узгоджуються з нашою волею, будуть вільними, свобідними. Якщо ж нам доводиться робити щось крім нашої волі, такі дії невільні, тобто не свобідні. Отже, свобода не може бути безмежною за визначенням. Вона первісно обмежена нашою ж власного волею.
Уявімо площину рисунка 10.1 як поле будь-яких мислимих дій. Крива лінія, яка умовно позначає нашу волю, є природною межею нашої свободи. Безліч точок, окреслених цією лінією – це все те, що в нашій волі. Так, точками «1» і «2» позначені якісь вільні дії. За кордонами обмеженого лінією простору – те, що поза нашою волею, невільні дії. Наприклад – дії, зазначені точками «3» і «4».
Оскільки саме наша воля відіграє визначальну роль стосовно нашої свободи, то логічним і природним шляхом розвитку нашої свободи буде розвиток нашої волі, що її обмежує. Ані зречення від власної волі за рекомендаціями буддизму чи толстовства, ні безмежне розширення її за рецептами Ніцше в цьому не допоможуть. Ці ідеї утопічні, оскільки без волі нема й свободи. Отже, якщо ми прагнемо вдосконалення нашої свободи, єдиний ефективний шлях для цього – вдосконалювати свою волю.
Це ж, своєю чергою, вимагає перевірочного еталона – волі досконалої. Ні воля окремої людини, ні колективна воля нації, класу, партії чи суспільства такою не є. Досконала воля, подібно до джерела невід’ємних свобод, може бути лише ідеальна, абсолютна й трансцендентна. Це – воля Божа. «Пізнаєте правду, а правда вас вільними зробить» – стверджує Христос (Івана 8:32).
Колом на Рисунку 10.2 умовно позначена Божа воля. Коли ми узгоджуємо свою волю (крива лінія) з волею Божою, коли підпорядковуємо себе їй та сприймаємо відповідальність дотримуватися її як імператива, стає очевидним, в якому напрямі нам слід розвивати свою волю, щоб удосконалювати її. Так, дія «1», що знаходиться в нашій волі, опиняється поза волею Божою, і нам слід відмовиться від неї. Бажана ж дія «2» волі Божій відповідає, і ми, поза сумнівом, вільні її здійснювати. Дія «3», що лежить за межами нашої волі, виявляється в Божій волі, й нам слід докласти зусиль для її досягнення. Ну, а дія «4» не бажана ні нам, ні Богові, відтак ми можемо забути про неї із полегшенням.
Широко поширене уявлення, що слідування Божій волі, нібито, виключає можливість робити те, що воліється, та передбачає необхідність робити те, чого не хочеться. Розглядаючи Рисунок 10.2, ми можемо переконатися, що це далеко не так. Ми були створені за образом Божим і вже самі по собі є втіленням Його задуму. І хоча образ цей був згодом зруйнований гріхом, наша воля, як і раніше, багато в чому збігається з Божою волею стосовно нас. Ми «загострені під» те, для чого створені. Отже, проблема не в ступені розбіжності нашої волі з волею Божою, а в тому, що, через гріх, який у нас живе, нас значно більше хвилює не сфера їхнього збігу, а ті ділянки, де наша воля й Божа воля розходяться. Вибір за нами – чи використовувати ці розбіжності як привід для бунту й свавілля, чи для вдосконалення власної волі відповідно волі Бога.
Коли ми узгоджуємо нашу волю з волею Божою, коли підпорядковуємося їй і усвідомлюємо свою відповідальність за її дотримування, стає очевидним, в якому напрямі розвивати свою волю, удосконалюючи її. Відповідальність перед Творцем – головна умова для того, щоб стати на шлях удосконалення свободи. Але пролягає цей шлях не через демократизацію суспільства чи боротьбу за громадянські права, які лише частково й вельми ненадійно захищають нас від свавілля і корупції, а через пізнання волі Божої і постійну перевірку своєї волі за Його стандартами. «Не стосуйтесь до віку цього, але перемініться відновою вашого розуму, щоб пізнати вам, що то є воля Божа, добро, приємність та досконалість», – пише апостол (Римлян 12:2) і закликає тих, хто вийшов на цей шлях: «Христос для волі нас визволив. Тож стійте в ній та не піддавайтеся знову в ярмо рабства!» (Галатів 5:1).
До речі: Біблійний приклад свободи
Той же автор, Лука, розповідає про випадок, який відбувся в Європі, у колишній столиці Македонського царства, а нині римській колонії Филипп (Дії 16:22-34). Павла й Силуана – інородців, іновірців і розповсюджувачів чужої Риму ідеології, звинувачують у підбурюванні до державного перевороту та кидають до міської в’язниці. Знаючи, що за законом таке звинувачення загрожує їм смертю, в’язничний сторож наказує закувати в’язнів у колодки та замкнути в карцер. Як людина досвідчена, він знає: смертникам утрачати нічого – вони скористаються будь-якою нагодою для втечі, якщо така трапиться. Йому ж у такому разі загрожуватиме те, що призначалося б в’язням, тобто – страта.
Уночі стався землетрус, і в’язничний сторож виявляє, що всі двері та засуви вибиті сейсмічним поштовхом. Він одразу ж виймає меча, щоб, наклавши на себе руки, уникнути ганьби (схоже, сторож був прихильником епікурейської етики). Навіть на межі смерті він не намагається про всяк випадок заглянути всередину в’язниці. У нього нема й тіні сумніву, що темниця порожня – навіщо тішити себе ілюзіями? І тут він чує голос зі східним акцентом: «Не чини собі жодного зла, бо всі ми ось тут!» Не вірячи власним вухам, він, «зажадавши світла, ускочив, і тремтячий припав до Павла та до Сили» (Дії 16:28-29). Виявляється, не лише ці двоє «політичних» нікуди не збиралися бігти, але навколо них розсілися й інші в’язні – злочинці, боржники, порушники громадського порядку – послухати приходьків. Навіщо бігти, якщо є дах над головою та є з ким і про що поговорити? Уперше в житті в’язничний сторож побачив, що таке досконала свобода – свобода, що не залежить від обставин. Він зрозумів: на свободу цих двох не впливають ні кайдани, ні ґрати, ні замки. І йому захотілося мати таку ж свободу.
Таку свободу неможливо не розпізнати в тих, хто її знайшов – в апостолі Павлі й учителеві Януші Корчаку; у драматургові Вацлаві Гавелі, в єпископі контрольованого комуністами Кракова Каролю Войтилі й багатьох інших, хто зважився «жити не за брехнею», зважився чинити «як правильно», а не «як зручніше». Хто перестав бути заручником обставин. «Де Дух Господній, там свобода» (2 Коринтян 3:17).