«Я не раз прокидався вночі й заставав свого батька на колінах». (ІВАН ПАВЛО II)
Релігійність батька – це великий дар для дитини. Ось один чудовий приклад. «Після смерти матері, а потім і мого старшого брата, – згадував Папа Іван Павло II, – ми з батьком залишилися самі. Я щоденно міг спостерігати за його життям, яке було дуже суворим. За фахом він був військовим, а коли овдовів, його життя ще й наповнилося постійною молитвою. Я не раз прокидався вночі й заставав свого батька на колінах, так само, як завжди бачив його на колінах у парохіяльному костелі».
Переживаючи своє батьківство в дусі віри, батько допускає власну дитину до участи в пізнанні Бога, з Яким перебуває в постійному контакті. Це відбувається спонтанно, незаплановано. Батько природно й безпосередньо ділиться тим, що йому дороге та чим наповнене його внутрішнє життя. І тоді його віра пронизує й життя дитини.
Деякі діти, незважаючи на те, що виросли в атмосфері релігійної байдужости, виявляють велике зацікавлення питаннями віри. Під впливом спілкування з однолітками й друзями в них нерідко виявляються духовні прагнення і потреби. А що вони здебільшого доволі слабкі, так само, як тендітним є дитяче існування, то ними можна легко знехтувати або згасити їх. Ісус невдоволено сказав учням, які забороняли дітям прийти до Нього: «Пустіть діток до Мене приходити, і не бороніть їм, бо таких Царство Боже!» (Мр. 10:14). Таке саме зауваження слід було б зробити нині тим батькам, які нехтують духовними прагненнями своїх дітей. Особливо часто релігійний запал своїх дітей намагаються згасити чоловіки, які байдуже ставляться до релігії. Такими діями завдають дітям великої кривди та беруть на себе велику відповідальність як перед власним сумлінням, так і перед Богом. Батько повинен з повагою сприймати релігійні й духовні прагнення своєї дитини навіть тоді, коли стримано ставиться до віри. Дитина не зобов’язана займати щодо релігії таку саму життєву позицію, як батько.