Обидва ці шляхи є предметом сьогоднішніх суперечок. Однак з’ясовуємо, що мова не йде про взаємовиключні альтернативи, у цьому переконуємося, коли згадуємо фундаментальний принцип віри, який каже: Gratia supponit naturam et perfit earn – благодать будує на природі та вдосконалює її. Цей принцип об’єднує те, що не можна розділити.
Якщо ми серйозно підійдемо до цього принципу, то насамперед будемо схильні оберігати природу і слухати експертів, які допомагають нам зрозуміти природне явище коронавірусу, які радять нам, як боротися з цим явищем, а також, що є не мало важне, радять, яких гігієнічних захисних заходів потрібно дотримуватись. Ми, як віруючі люди, не повинні нехтувати цим рівнем природи, посилаючись лише на Божу благодать і дотримуючись твердження, згідно з яким лише Бог, вислуховуючи молитви вірних, може подолати кризу Водночас, проявом невіри буде й те, що надіємося тільки на заходи з охорони, запровадженні державою. Ігноруючи таким чином рівень природи, ми ризикуємо сприяти подальшому поширенню вірусу. Поводячись так, ми суперечимо посланню християнської віри, яке проголошує Бога, котрий любить життя людини та кожної істоти, а людина також повинна його захищати.
Якщо Бог його цінує, то і ставлення слід справедливо кваліфікувати як фундаментальне та крайнє. Однак сьогодні ми також стикаємось із твердженням, яке веде до протилежної крайності: довіряти лише природі та її експертам, виключати будь-яке релігійне тлумачення коронавірусу та усувати дію Божої благодаті. Прихильники такої позиції звинувачують так званих фундаменталістів у тому, що вони випробовують Бога і хочуть змусити Його втручатися в закони природи своїми молитвами. Однак, прихильники цієї точки зору повинні запитати і себе, чи часом вони теж не випробовують Бога, вирішуючи за Нього, як і де Він не повинен чинити ніколи, або що повинен завжди робити за законами природи. На жаль, такі крайні позиції сьогодні представляють і теологи, які, наприклад, стверджують, що надію слід покладати не на віру, а на вірусологію, сподіваючись винайти вакцину, а не на силу молитви, якщо ми не хочемо наполегливо дотримуватися застарілої картини світу. Побутує думка, що такі форми католицької побожності, як адорація Пресвятої Євхаристії та євхаристійне благословення, не відповідають сучасній просвітленій свідомості, тому їх слід вважати «ретрокатолицькими».
Але звідки представники цих поглядів так точно знають, як Бог діє, і де проходять ті межі, яким, згідно з людським уявленням, Він повинен підкорятися? Чи не криється в них припущення, яке постійно виявляється в сучасному богослов’ї, що Бог може діяти лише в людських душах, не втручаючись у матеріальну сферу? Цю точку зору, яка припускає, що Бог може діяти лише у сфері духу і позбавляє Його матеріального та тілесного виміру, справедливо осудив Папа Римський Бенедикт XVI, назвавши «субтельним новим гностицизмом», головним чином, позбавляючи Бога та Його сили матерії, що пропагуються особливо сьогодні, незважаючи на всі схвалення вартості матерії та тіла. Бог, зведений до внутрішньої сфери людської суб’єктивності, вже не має чого шукати у світі матерії, оскільки об’єктивний світ підпорядковується іншим законам. Однак невідомо, як, з огляду на такі ідеологічні припущення, теологія все ще буде говорити про чудеса, а особливо про найбільше чудо Ісуса Христа – воскресіння із мертвих. Як наслідок, Воскресіння Господнє пояснюється лише з точки зору Божого впливу на духовну сферу; більше не проголошується, що Христос живий, а лише про те, що «справа Ісуса триває».
Однак Священне Писання базується на набагато ширших передумовах, проголошуючи дію Бога також у творінні, як, наприклад, твердить святий апостол Павло: «Бо знаємо, що все створіння разом зідхає й разом мучиться аж досі. Але не тільки воно, але й ми самі, маючи зачаток Духа, і ми самі в собі зідхаємо, очікуючи синівства, відкуплення нашого тіла» (Рим. 8:22-23). Не випадково ця повна туги надія виражається в довірі до молитви: «Так само ж і Дух допомагає нам у наших немочах; бо ми не знаємо, про що маємо молитись, як належить, але Сам Дух заступається за нас невимовними зідханнями» (Рим. 8:26).
Ця довіра виправдана тим, що Святе Письмо, з усією своєю повагою до природи, покладає велику надію на Божу благодать і тому постійно закликає її на допомогу в посиленій молитві, переконавшись, що найглибшою сутністю молитви є заклик SOS, а, отже, заклик про допомогу в первісному значенні цього вислову: Save our souls (Спаси душі наші). Завдяки цій фундаментальній позиції Святе Письмо заохочує нас представити Богові всі наші потреби та страждання, але залишити Йому вирішувати, що робити з нашими молитвами, нічого Йому не наказуючи, ані не забороняючи. Така молитовна постава яскраво показана на прикладі Марії та її поведінки на весіллі в Кані Галілейській. Марія не просить нічого конкретного; вона не просить Ісуса вчинити чудо і перетворити воду на вино. Вона бачить своє завдання в тому, щоб довірити Ісусові турботу господарів весілля, залишаючи Йому свободу щодо того, що з цим робити.
Віруючі християни, які підтримують цю фундаментальну біблійну поставу, сприймають як належне представляти Богові з великою довірою свою складну ситуацію, в якій вони опинилися у зв’язку з коронакризою, приймаючи благословення. Така довіра до Божого благословення аж ніяк не суперечить серйозному сприйняттю рекомендацій експертів, які знають таємниці природи. Звичайно, молитва не може замінити необхідний пошук ефективної вакцини. Але також усі гігієнічні та медичні заходи не можуть замінити молитви. Той, хто розмірковує над альтернативами, виключаючи крайнощі, виявляється таким же фундаменталістом як і ті, проти кого сьогодні нас застерігають освідчені теологи.
У цьому цілісному підході не слід виключати і відкидати релігійне питання, чи можна або навіть чи не треба, інтерпретувати коронавірус як покарання від Бога. Звичайно, коронавірус не є Божою карою в тому сенсі, що Бог винайшов вірус і послав його людству, щоб покарати їх за їхні гріхи. Подібне тлумачення неможливе хоча б тому, що коронавірус, як і багато інших катастроф, найбільше впливає на бідних, які і без нього зазнають багато страждань, що робить їх особливо милими Богові. Проте Писання говорить про Божу кару в тому сенсі, що Бог допускає, щоби люди несли наслідки власних поганих дій. Тому люди, які самі себе карають за те, що не виконують Божих життєдайних вказівок, покликані до навернення. У цьому сенсі не лише доречно, але й необхідно, в релігійному контексті запитувати, що Бог хоче нам сказати через кризу, і які уроки ми будемо отримувати з цього в майбутньому.