Перш за все, слід із вдячністю визнати, що під час кризи коронавірусу також з’явилося багато хорошого та позитивного. Загалом, ми виразно усвідомили, що як люди, залежні один від одного, що сидимо в одному човні і покликані допомагати іншим, особливо тим, хто найбільше постраждав від кризи коронавірусу. Саме тому, що змушені дотримуватися соціальної дистанції, відчуваємо, наскільки тісно пов’язані з іншими людьми і чому покликані мати більшу солідарність між собою. Особлива подяка всім лікарям, медбратам та медсестрам, які доглядають за хворими, незважаючи на виснаження. Ми також повинні бути вдячні священикам, які проявляють ініціативу та винахідливість, намагаючись бути близькими до людей в їхньому житті та смерті в цій складній ситуації. Вони дарують їм дорогоцінні блага, які віра зберігає для нас – люблячу близькість Бога, котрою Він обдаровує нас у таїнствах, особливо в Євхаристії, Сповіді та Єлеопомазанні.
Однак серед цих позитивів є також ідеї, проти яких я повинен протестувати як теолог і єпископ. Не розумію, як можна ставити під сумнів служіння Святих Літургій у нинішній ситуації, хоча і без участі вірних, але за тих, хто повірений їхній опіці, або навіть дискримінувати їх як «загрозливі меси». Хіба не знають літургісти, що такий вид святкування в нинішній складній ситуації лише показує, що належить до суті християнської літургії, що вона служиться як прохання про заступництво над цілим людством і навіть за все творіння? Я не можу зрозуміти, що єпископ, реагуючи на скарги численних вірних, які через коронавірус не можуть брати участь у святкуванні Євхаристії та прийнятті Тіла Христового, звинувачує їх у «зацикленні на Євхаристії» та «звуженні» свого розуміння віри – це відбувається саме під час Страсного тижня у Великий Четвер, коли ми згадуємо про встановлення Євхаристії, яка є центром найважливішої Літургії, яку служать у Великодню ніч. Я повинен вважати абсолютно помилковими та суперечливими католицькій вірі заклики богословів святкувати Євхаристію вдома без священика під час коронакризи, тим самим відкриваючи шлях до так званої «реформи».
Кризові ситуації не служать для пізнання чи сумніву того, що необхідно в житті людини (як хліб насущний у часи війни) та в житті віри (як Хліб Вічного Життя). Імовірніше, це нагода для нас, щоб знову переосмислити їх вартість, їх нам так бракує. Отже, кризи – це також час істини, який показує нам, що є пріоритетом у нашому людському житті та в житті віри. З цієї причини дозвольте мені зробити ще кілька висновків щодо того, які уроки можемо і повинні винести з кризи коронавірусу на майбутнє. Їх навмисно ставлю у формі риторичних запитань.
Довіряючи великим досягненням науки, техніки та розвитку цифрової ери, чи не надто ми звикли до того, що все можливо, і навіть контролюємо своє життя та формуємо світ? У тім одна мить, маленький, непомітний вірус кочує в цьому світі, де ми домінуємо, відбираючи в нас контроль над багатьма, часто найважливішими елементами реальності. Тому сьогодні потрібно знову запитати про наш condition humaine. Пригадаймо лише одну особливо важливу справу: відразу після спалаху коронавірусу, 26 лютого 2020 року, Федеральний конституційний трибунал Німеччини визнав досі зобов’язуючу «Заборону комерційної допомоги при самогубстві» несумісною з основним правом, відхилив її і постановив, що людина має право сама вирішувати про свою смерть. Католицький теоретик і біоетик Ральф Вейманн справедливо назвав рішення Трибуналу «повним порушенням прав», оголосивши 26 лютого «чорним днем судочинства Німеччини». Незабаром після цього свобода людини щодо власної смерті, яку суд поставив на п’єдестал, була піддана великому сумніву внаслідок кризи коронавірусу, яка призвела до смерті багатьох людей. Тож чи не є ця криза важливою причиною переосмислити крихкість нашого життя та конституційні межі нашої свободи?
Хіба ми не занадто звикли покладатися на те, що є видимим, матеріальним і відчутним у нашому житті? Однак зараз, невидимий неозброєним оком і навіть під мікроскопом, вірус виявляє свою руйнівну силу, наслідки якої ми можемо спостерігати у всьому світі. Чи не було б доцільним, у позитивному сенсі, звертатися до того, що є невидимим і нематеріальним? У нашому житті та світі є також багато добра, яке залишається невидимим, але попри все, хотіло б у нас проявитися. Йдеться насамперед про невидимого Бога, присутнього в нашому житті, який хоче, щоб ми Його бачили, і Який також промовляє до нас через Своє створіння, яке не є німим, однак залишається глухим на Його голос.
Коронакриза також запитує нас, як ми сьогодні розуміємо і реалізуємо свою християнську віру, що вважаємо найважливішим. Наприклад, в останні роки я все ще чув думку, що в Бога немає рук, крім наших. Це твердження насправді є правильним, оскільки Бог хоче діяти в нашому світі – особливо в час коронавірусу – через нас самих, впливаючи на життя інших людей. Однак – слава Богу! – це лише половина правди. Зрештою, радість віри базується на довірі до того, який на час, коли наші руки слабшають, має у Своєму розпорядженні зовсім інші руки. На це ми розраховуємо особливо тоді, коли опускаємо руки перед лицем смерті, і самі нічого не можемо зробити. Тоді нам потрібно покладатися на той факт, що сам Бог дбає про нас. Віра дає нам запевнення, що ми завжди в руках Бога, незалежно від ситуації, чи то в житті, чи в смерті. Чи не час нам згадати християнське послання про вічне життя, до якого нас покликав Христос, і яким нас обдарує? Хіба коронавірус, який щодня несе масову смерть, не нагадує про той факт, що християнин, якому немає що сказати над могилою свого ближнього, мабуть, взагалі не має що сказати, і що не може допомогти нам в існуванні?