«О, коли б потерпіли ви трохи безумство моє! Але й терпите ви мене. Бо пильную про вас пильністю Божою, заручив бо я вас одному чоловікові, щоб Христові привести вас чистою дівою. Та боюсь я, як змій звів був Єву лукавством своїм, щоб так не попсувалися ваші думки, і ви не вхилилися від простоти й чистости, що в Христі. Коли бо хто прийде й зачне проповідувати про Ісуса іншого, про якого ми не проповідували, або приймете іншого Духа, якого ви не прийняли, або іншу Євангелію, якої ви не прийняли, то радо терпіли б ви те! Та думаю я, що нічим не лишаюсь позад передніших апостолів. Хоч і неук я словом, але не знанням, та всюди в усьому ми виявлені поміж вами.»
Існує багато фільмів, де є присутньою сцена з вінчанням, яке під час розвитку сюжету, врешті-решт, через ті чи інші причини уривається. Популярний у 1960-і роки кінофільм «Випускник» закінчується тим, що головний герой уривається в церкву, де його кохану підводять до вівтаря, щоб їй бути повінчаною з кимсь ще, і зупиняє церковну церемонію, поки не відбулося непоправне. Зовсім нещодавно ця тема була в дещо зміненому вигляді обіграна у фільмі під назвою «Наречена, що втекла», де наречена ніким не відводилася з-під вінця, а сама втікала в найвирішальніший момент вінчання.
Наскільки я знаю, цей мотив з одруженням, що не відбулося, знову і знову з’являється в романах, починаючи, принаймні, з «Джейн Ейр».
Павло в цьому фрагменті уявляє себе як батька нареченої, який влаштовує весілля для своєї дочки. (У його світі, особливо у єврейському світі, більшість шлюбів організовувалися саме батьками, і дуже часто в той момент, коли нареченій, за нашими мірками, ще були занадто мало років.) Про усе заздалегідь вже було домовлено; майбутній чоловік у захваті і щасливий, так само щаслива і майбутня наречена – або тільки так здається, що щаслива; батько раптом стає сумним, підозрюючи, що його дочка збирається узяти і втекти з кимсь ще. Під нареченою тут, звичайно, мається на увазі коринтська церква; жених – це Христос; тут, як і в ряді інших місць, Павло користується біблійним образом, де Ізраїль представлений нареченою ГОСПОДНЬОЮ, і перетворить його в образ церкви як нареченої Христової (див., напр., Рим. 7:4; Еф. 5:25-33). Але коли Христос кидає Свій погляд на Свою наречену, то помічає, що вона намагається сподобатися іншому чоловікові.
З цієї миті Павло починає розробляти ще одну добре відому в юдейській і християнській думці тему випробування і падіння з Бут. 3. (Мотиви цієї теми також звучать у Рим. 5:12-21 і 7:9-11.) Там він висуває на перший план Адама як того, хто через гріх став винуватцем усіх бід. Але тут Павло, унаслідок використання відповідного образного ряду, вказує тільки на Єву і на ту хитрість змія, за допомогою якої він обдурив її і переконав скуштувати заборонений плід. Створюється враження, що Павло украй стурбований виниклою загрозою другого «падіння»: за «новим творінням», про що він каже в 5:17 і що становить саму серцевину Благої звістки (див. Гал. 6:15), може слідувати і «нове падіння», і – хоча він не доводить своє міркування до цього логічного висновку – знову може запанувати хаос.
Так у чому ж власне полягала проблема? Мабуть, Павло звинувачує в цьому фрагменті деяких наставників (вони прийшли в Коринт після його від’їзду звідти) у чомусь набагато серйознішому, ніж те, що він згадував раніше. Маються на увазі не лише їх спроби переконати коринтських християн у тому, що справжнє лідерство повинне являти із себе щось набагато ефективніше і вражаюче, ніж це можна бачити в Павлові; і не лише випинання ними на передній план духовних практик і типу богослужіння, які підкреслювали соціальні відмінності. З послання стає зрозумілим, що вони пропонували людям залучитися до абсолютно іншого духу, іншої Звістки і, кінець кінцем, до іншого Ісуса! Але що Павло тут під усім цим має на увазі?
Хтось вважає, що ці розділи містять у собі полеміку з християнськими проповідниками, які не мають жодного відношення до тих, про яких говориться в перших шести розділах послання. Можливо, припускають такі тлумачі, це були якісь нові проповідники, що прийшли в Коринт і намагалися схилити общину до чогось подібного тому, що мало місце в Галатії. Адже і тут, як і відносно галатійських проповідників, Павло висуває звинувачення в проповіді «іншої Благої звістки» (Гал. 1:6-9). Проте мені здається вірогіднішим, що маються на увазі всі ті ж наставники, про яких повідомлялося і раніше в цьому посланні, і він попросту підходить до найголовнішого, за що він їх критикував упродовж усього тексту. Звичайно, тут не можна буквально розуміти слова про те, що вони розповідали про якогось абсолютно іншого Ісуса; і справді, у I столітті була величезна кількість євреїв, що носили це ім’я, проте здається вкрай неймовірним, що вони говорили про когось іншого, ніж учитель з Назарету, Який був розіпнутий при наміснику Юдеї Понтії Пилаті. Також було б невірно припускати, що вони закликали залучитися до абсолютно іншого духу, ніж той, спільниками якого коринтяни стали раніше; у той час, поза сумнівом, різними релігіями людям пропонувалося набути досвіду, пов’язаного з множиною інших «духів», проте згадувані в посланні проповідники, швидше за все, претендували на володіння тим же Духом, Який діє і діяв у церкві. І останнє: зовсім не варто думати, що вони проповідували Звістку, яка не мала нічого спільного з Павловою Звісткою, викладеною в 1Кор. 15:3-8. Ні, проблема, видно, була набагато складнішою і насилу уловимою.
Вона полягала в тому, що вказані християнські учителі занадто жваво розповідали про Ісуса; вони голосно заявляли про свої претензії на якесь особливе володіння Духом; вони були сповнені якогось надмірного ентузіазму відносно Благої звістки – і було дуже складно провести грань між їх Ісусом, їх Духом, їх Звісткою і тим, що є істиною про все це. Адже справжній Ісус був тим, хто упокорено постраждав. Справжній Дух – це крик і стогін світу (Рим. 8:18-27), що страждає, а справжнє благовістя несе в собі розповідь про приниженого Господа, Який страждає. Учителі ж, що прийшли в Коринт або з часом вийшли із середовища самих коринтян, занадто ослабили це сутнісне ядро Звістки, загладили усі гострі і неприємні моменти, присутні в ній. І це було цілком логічно з погляду їх культурних і соціальних установок і прагнень. Це зовсім не відповідало тому витонченому стилю і витонченій манері проповідувати, яка була в них. Одночасно це не обіцяло нічого доброго в плані надбання ними бажаного статусу і репутації в суспільстві. Адже якщо і насправді вірити в Месію, що страждає, і намагатися будувати на підставі цієї віри своє життя, вважали вони, ви можете дійти до такого стану, до якого довів себе… так, Павло. А цього їм дуже не хотілося.
На цьому етапі своїх міркувань Павло виражає упевненість, що наречена не втече з-під вінця з іншим чоловіком. Новини, які Тит приніс з Коринта (7:5-16), були підбадьорюючими. Община в цілому встала на бік Павла і бажала побачити його знову і остаточно примиритися з ним. Але ті проповідники ще знаходилися в них. Вони могли зараз леліяти плани відносно того, що, дочекавшись Павлового прибуття, вони мали б можливість знову виставити його в непривабливому світлі як неука, як людину, що не має майже жодних культурних навичок і соціальних переваг. І такого роду зіткнення, яке могло привести рядових членів церкви в ще більше зніяковіння, Павлу абсолютно не хотілося мати після прибуття в Коринт. Тому йому здавалося украй необхідним вирішити цю проблему на нинішньому її етапі. Невже наречена просто візьме і втече з тим, хто заграє з нею, стрибнувши за першим його закликом до нього в обійми через вікно? Чи вона залишиться стояти там, де вона стоїть, зберігаючи незмінну вірність Христові, Христу, Який страждає, розіпнутому і воскреслому, вмирання і співвоскресіння з Яким з такою ясністю проявляється в житті і служінні Павла?