«Чи я гріх учинив, себе впокоряючи, щоб підвищити вас, бо я Божу Євангелію благовістив для вас дармо? Оббирав я інші Церкви, приймаючи плату для служіння вам. А коли я прийшов до вас і терпів недостачу, то нікого я не обтяжив. Бо мій нестаток поповнили брати, що прийшли з Македонії; і в усьому беріг я себе, щоб не бути для вас тягарем, і збережу. Як правда Христова в мені, так оця похвала не замовчана буде про мене в країнах Ахаї. Для чого? Тому, що я вас не люблю? Відомо те Богові! А що я роблю, те й робитиму, щоб відтяти причину для тих, хто шукає причини, щоб у тому, чим хваляться, показались такі, як і ми. Такі бо фальшиві апостоли, лукаві робітники, що підроблюються на Христових апостолів. І не дивно, бо сам сатана прикидається анголом світла! Отож, не велика це річ, якщо й слуги його прикидаються слугами правди. Буде їхній кінець згідно з учинками їхніми!»
Двері в мій домашній кабінет були відчинені, коли в передпокої пролунав телефонний дзвінок, так що я мимоволі підслуховував розмову, а точніше, окремі її частини. І те, що я почув, сильно мене занепокоїло.
«Як ти міг навіть подумати, що мені таке може спасти на думку?..»
«Але я не казала нічого подібного».
«Ні, ви абсолютно не зрозуміли, що малося на увазі; я не знаю, хто розповів вам цю історію».
«Знаєте, мені дуже шкода, але я маю прямо вам сказати, що ви абсолютно не розібралися в ситуації».
«Але я ніколи так не думала і думати не збираюся!»
Після удару різко кинутої слухавки в передпокої знову запанувала тиша, але я на хвилину замислився, що за проблеми стоять за цією розмовою. Бажання дізнатися, що сталося, охопило мене і змусило встати і вийти з кабінету; у мене чомусь було відчуття, що всі запевнення в невинності прозвучали дуже щиро, і дійсно, як я зрозумів з пояснень із цього приводу, так воно і було.
Проте такого роду пояснення, або точніше з’ясування стосунків, ніколи не мають місця в Павлових посланнях, як би нам ні хотілося побачити їх там. (До тих пір, поки ряд археологічних відкриттів не дасть нам у руки хоч якусь кількість античних документів, які будуть або новими Павловими посланнями або його супротивників… до цього всі спекуляції із цього приводу навряд чи будуть переконливими.) І цей фрагмент є ледь не найбільш надривним з Павлових текстів. Нам залишається тільки губитися в незліченних спробах розгадати, наскільки дозволяють наявні дані, що саме проповідували і казали згадані вище християнські наставники коринтянам, що призвело їх до вкрай помилкового розуміння усієї діяльності Павла, його мотивів, його почуттів, його планів і способу життя. Чому йому довелося розсіювати таку велику кількість непорозумінь і докорів?
Перше з цих непорозумінь повертає нас назад до 1Кор. 9. Там Павло роз’яснює (втім, у контексті дещо іншої дискусії; Павло, здається, ніколи не обмежується одним пунктом, коли можна одночасно обговорити по ходу разом два або три), що він навмисно не приймав від коринтської общини платні, навіть на найнеобхідніші витрати, що стосуються подорожей і купівлі провіанту. Інші апостоли, навпаки, робили це, і Павлу доводиться рішуче відстоювати як свій принцип, так і те, що вони мали право робити так, як робили. Він же чинить інакше, щоб Блага звістка не стала для когось тягарем (1Кор. 9:18, з яким перекликається в. 7 цього фрагмента). І це завжди було для нього «предметом гордості». Йому здається дуже важливим, що ніхто в Ахаї не може звинуватити його в тому, що він проповідує Звістку з метою самозбагачення. Чи, можливо (але тут ми торкаємося такого роду речей, які стосуються сфери припущень), він ставив себе так перед християнами Ахаї, щоб ніхто з них не міг сказати, що він повністю залежить від них, що за плату, яку він отримує за своє служіння в них, вони можуть робити з ним, що їм заманеться, тобто змусити його чинити так, як вони вважають за правильне, або пристосовувати його Звістку до своїх смаків і потреб.
Але тепер Павлу стає зрозумілим, що його критикують як за те, що він не бере гроші, так і за те, що бере їх. Він піддається нападкам за нещиру любов до них, бо дозволив християнам з інших громад допомагати собі у фінансовому плані і відхилив якісь спроби допомоги з їх боку! (І, природно, щоб усунути виниклі непорозуміння і невдоволення, він зараз же просить у них грошей, але не для себе, а для єрусалимської общини.) Для коринтян, видно, було величезною загадкою, навіщо Павла супроводжують християни з Македонії при здійсненні збору грошей на пожертвування. Але в нього були вагомі причини для того, щоб зробити збір і відправку грошей саме таким чином, і він детально їм усе пояснює.
У будь-якому випадку, сумніви в його мотивах і діях мали одне цілком очевидне джерело, точніше, виходили з однієї цілком певної групи людей: з групи «передніших апостолів», як Павло іронічно називає їх у в. 5. Тепер він відкидає всяку іронію і рішуче заявляє, що вони не ніякі «передніші апостоли», а фальшиві апостоли, що проповідують і поширюють хибну Звістку. Гірше за те: вони – служителі сатани. Це, напевно, найсильніше звинувачення, яке тільки можна було зробити, але це не просто якийсь жорсткий, але образний вираз, що використовується в релігійних спорах і характеристиках. Наставники в Коринті звинувачували Павла в багатьох речах, в яких, як сам Павло розумів, він був абсолютно не винен. Традиційно в біблійній і юдейській думці сатана виступає в ролі обвинувача, так би мовити, генеральний прокурор на небесному суді. Його основний обов’язок був звинувачувати людей, збирати матеріал, спрямований проти всіх лиходіїв. З тією метою, щоб цього матеріалу було якомога більше, сатана, мабуть, нашіптує різні погані думки на вухо людям… і таким чином стає ще і спокусником, на додаток до того, що вже є обвинувачем. І якщо люди не піддаються його спокусливим пропозиціям скоїти гріх, він починає придумувати хибні звинувачення проти них.
Саме таку ситуацію Павло і виявляє в Коринті. Тамтешні учителі намагалися переконати усю церкву, що Павло повинний у різного роду непристойних вчинках, а він, у свою чергу, намагається показати, що всі ці звинувачення – відвертий наклеп; але тоді, що можна сказати про тих, хто пред’являє йому такі звинувачення? Так, вони – люди, що перебувають на службі в обвинувача. Це, звичайно, досить ризикована мова, і Павло усвідомлює те, що він говорить. Він не використовує її просто, щоб виразити своє обурення, і зробив це саме зараз, щоб чітко позначити проблему, яку він намагається вирішити і щоб підготувати читачів до фінальної промови. І він вважає своєчасним шокувати своїми заявами коринтян, щоб сприяти їх правильному рішенню: якщо їх наставники праві, тоді він, Павло, не правий, але якщо ж правий він – а більшість членів коринтської общини явно були упевнені в цьому, – тоді вказані проповідники пропонують їм не просто забарвлену в місцевий колорит інтерпретацію Благої звістки. Вони ставлять під загрозу все те, що справжня Блага звістка зробила в їх общині, відмовляючись сприймати істинний глибокий сенс хреста і воскресіння. Ці проповідники, незалежно від того, розуміють вони це чи ні і прагнуть вони до цього чи ні, чинять на догоду ворожій християнам силі.
Історія церкви показує, на жаль, що часто, коли люди, які вважають себе християнами, здійснювали угодні дияволові справи (наприклад, геноцид або жорстоке поводження з дітьми), церква не називала речі своїми іменами; і коли (що бувало досить часто) люди звинувачували один одного в спілкуванні з сатаною, це було просто політичною грою. І великодушний і широко мислячий ліберал, який терпіти не може говорити, що хтось не правий, легко може впасти у велику помилку і піддатися впливу зла. І якийсь недалекий і зашорений консерватор, який майже завжди вважає, що не праві абсолютно всі, може видати добро за зло. Але ми не можемо запідозрити Павла в жодній з цих помилок. Він боровся за достовірність Благої звістки, і питання про це стояло дуже гостро; чи стане Звістка про Ісуса просто одним із складових елементів місцевої філософської і релігійної культури або вона залишиться провідником нового творіння, яке творить Бог?