2 Коринтян 12:1-10 – Дар видіння і колючка в тілі

«Не корисно хвалитись мені, бо я прийду до видінь і об’явлень Господніх. Я знаю чоловіка в Христі, що він чотирнадцять років тому чи в тілі, не знаю, чи без тіла, не знаю, знає Бог був узятий до третього неба. І чоловіка я знаю такого, чи в тілі, чи без тіла, не знаю, знає Бог, що до раю був узятий, і чув він слова невимовні, що не можна людині їх висловити. Отаким похвалюся, а собою хвалитись не буду, хіба тільки своїми немочами. Бо коли я захочу хвалитись, то безумний не буду, бо правду казатиму; але стримуюсь я, щоб про мене хто більш не подумав, ніж бачить у мені або чує від мене. А щоб я через пребагато об’явлень не величався, то дано мені в тіло колючку, посланця сатани, щоб бив в обличчя мене, щоб я не величався. Про нього три рази благав я Господа, щоб він відступився від мене. І сказав Він мені: Досить тобі Моєї благодаті, бо сила Моя здійснюється в немочі. Отож, краще я буду хвалитись своїми немочами, щоб сила Христова вселилася в мене. Тому любо мені перебувати в недугах, у прикростях, у бідах, у переслідуваннях, в утисках через Христа. Коли бо я слабий, тоді я сильний.»

Дедал був легендарним грецьким скульптором і винахідником, відомим у всьому древньому світі за свої украй хитромудрі творіння. Цілком можливо, що він існував насправді, хоча багато історій про нього і його винаходи були створені вже через багато часу після його смерті. Дехто казав, що статуї, які вийшли з його рук, могли рухатися самі по собі. Але найпопулярнішою була історія про його політ.

Одного разу Дедал приплив на Кріт, де він повинен був працювати в не менш, ніж він сам, відомої людини – царя Міноса; він побудував цареві грандіозний лабіринт, про який оповідає безліч древніх легенд. Але коли він захотів покинути острів, то Мінос відмовився відпустити його; тоді Дедал вирішив придумати щось, за допомогою чого він міг би втекти з острова, і цим засобом став – переліт. З пташиного пір’я він змайстрував крила і приклеїв їх до рук і плечей за допомогою воску. Те ж саме він зробив і для свого сина, Ікара. Вони злетіли і узяли курс у напрямку до рідної Греції; але Ікар, уражений такою новою формою переміщення, захотів, залишивши основний напрям польоту, спробувати піднятися до сонця. Дедал зробив усе можливе, щоб відрадити його від цього бажання, попереджаючи, що це може бути украй небезпечним, але упертий Ікар не хотів і слухати. Як і слід було чекати, коли він наблизився до сонця, жаркі промені сонця стали розплавляти віск, на якому трималися крила. Пір’я розсипалося, і Ікар впав у море і потонув.

Ця історія часто розповідалася в стародавньому світі, а в період Відродження вона послужила темою для багатьох полотен художників. Моральний урок був ясний: не злітай занадто високо, інакше це може кінчитися дуже погано. Не піддайся гордині, не довіряй і особливо не піддайся спокусі, що вабить з мли невідомого, інакше це може призвести до катастрофи. Це дуже популярна моральна тема є присутньою в багатьох культурах.

Те, що ми знаходимо в цьому уривку послання, є не чим іншим, як християнською варіацією на ту ж тему. Павло розповідає про неординарний, глибокий духовний досвід, який він мав, але услід за цим він говорить про «колючку в тілі». Не можна було просто перебувати на більш високому рівні буття, ніж усі інші люди; це легко могло б призвести його до надзвичайного самопіднесення. Він міг би ще й як про себе загордитися і вирішити, що він усього цього цілком гідний, і почати надмірно хвалитися цим…

… Міркування про це, поза сумнівом, стоїть у самому центрі цього фрагмента. У ньому досягає свого апогею вся довга «похвала», яку він пропонує читачам у ретельно обробленому вигляді, щоб за допомогою її вибити ґрунт з-під ніг тих проповідників, які намагалися своїм «похвалянням» принизити і дискредитувати його в очах коринтських християн. Вибухнувши зухвалою пародією на прийняті в суспільстві способи самоствердження в розділі 11, Павло підходить до найвирішальнішого його моменту. Коринтські наставники надзвичайно упирали на свій духовний досвід, хвастовито розповідаючи про зміст своїх видінь і одкровень, наполягаючи на божественній або ангельській природі мови, якою їм це повідомляється і якою вони самі говорять. «Звичайні» християни повинні були перебувати в трепеті і захваті, стаючи свідками цього. Поза сумнівом, ці учителі – надміру духовні якщо мають такий приголомшливий досвід! Безперечно (напевно, так думав багато хто з коринтських християн), ці люди стоять на рівень вище в плані духовності в порівнянні з нами! Тому Павло вимушений звернути їх увагу на себе, щоб показати, як навіть найбільш піднесені духовні переживання і одкровення повинні розумітися в контексті Благої звістки.

Християнські учителі в Коринті, судячи з усього, розповідали історії такого роду про самих себе: я був перенесений в іншу реальність, я чув таке, я бачив таке, я зустрічався з ангелом. Павло відмовляється поводитися так само – хоча читачеві з вірша 7 стає видно, що він перед цим говорить саме про себе. При розповіді він вживає безособовий займенник «хтось», про кого Павло знає, що він належить до сім’ї Христової.

Вказані учителі могли ділитися у своїх проповідях перед общиною тим, що сьогодні прийнято називати «актуальним» свідоцтвом з особистого духовного досвіду. «Що чудового сталося в твоєму духовному житті за останній тиждень?» – могли запитати вони. Павло ж розповідає їм про те, що сталося з ним аж чотирнадцять років тому. Невже в нього не було нічого свіжішого? Жодного нового видіння за ці роки?

Учителі і проповідники в Коринті могли із задоволенням розписувати в деталях, що з ними відбувається: пережили вони духовне захоплення в тілі (подібно до Єзекіїля в Старому Заповіті) або вони мали якийсь позатілесний досвід. Для Павла усе це, насправді, не мало жодного значення і він не дає ніяких детальних роз’яснень із цього приводу. Для нього достатньо того, що це відомо Богові.

Учителі в Коринті виражали своє неприховане почуття захвату і самопіднесення через те, що здатні повідомляти все те, що вони чули. Яка незвичайна мудрість, які приголомшливі прозріння, яка якнайглибша істина для них стала доступною! Павло ж, навпаки, заявляє, що все, що він чув, він не здатен нікому переказати. Та і ніхто не здатен їм цього переказати.

І от тепер він підходить до найважливішого моменту. Видіння і одкровення продовжують відбуватися, незвичайні, захоплені, неземні духовні стани не перестають. Вони, поза сумнівом, дуже відмінні від звичайних станів, коли людина цілком собою володіє і знаходиться в тверезій думці. Вони, і справді, можуть бути справжніми і дивними дарами Бога, що служать дивним підкріпленням у цьому житті і, можна сказати, досвідом раю. Але вони даються людям не для того, щоб перетворювати їх на самоціль. Хто ж вважає, що саме для цього, перебуває занадто далеко від реальності; така людина забуває, що в рамках нинішнього існування наші крила приліплені воском.

Римський воєначальник або імператор, що проїжджав колісницею в тріумфальній процесії повз незлічені натовпи, що шумно вітали його, мав при собі раба, в обов’язок якого входило упродовж усієї урочистості нашіптувати йому на вухо слова: «Пам’ятай, ти такий же смертний!» Древні розуміли – і дуже добре – небезпечно звеличитися занадто високо; ти можеш легко впасти в те, що називається «зарозумілістю», у крайню гордість. Павло теж мав при собі щось, схоже на такого раба, який шепотів йому на вухо, – «колючка в тіло».

Робилася величезна кількість припущень про те, що б міг означати цей вираз. Швидше за все, якась хронічна хвороба, але важко сказати, яка точно. Чи під цим Павло мав на увазі постійні гоніння і небезпеки, яким він піддавався, про що детально він говорив у попередньому розділі. Але тут йдеться не про щось, що сталося колись, і тепер через це він не може легковажно вдаватися до своїх духовних переживань собі на втіху. Він каже, що він дуже сильно і довго молився Богові позбавити його від цього, але Бог відповів: «Ні». І в цьому якраз і полягає сама серцевина Павлової відповіді на похвалу коринтських учителів. Можна собі уявити, як вони здійнялися духом і усміхнулися, коли почули розповідь Павла про посланця сатани, який доставляє йому страждання. Ну, Павло, напевно сказали ці учителі, хіба може бути воля Божа на те, щоб страждати таким чином? Визнай і сповідуй перемогу Ісуса над сатаною, і ти зможеш позбутися цього! Вірно, каже Павло. І я три рази благав Господа про це… (і коринтські християни, слухаючи цю фразу, напевно, подумали: «І на третій раз Господь позбавив його від цього…) і Бог сказав – при цьому дещо абсолютно несподіване для багатьох з них і з нас. У цьому місці Павло нарешті стає здатен сказати певні слова про те, що йому було відкрито Богом, але це не такі слова, які могли б дати або йому, або комусь ще привід звеличуватися важливістю відкритого. Навпаки, це одні з тих, що найбільш утішають, підкріплюють, зціляють і надають упевненість з колись переданих «слів Господніх»: «Досить тобі Моєї благодаті, бо сила Моя здійснюється в немочі». Це, кінець кінцем, все той же самий урок, який він намагався викласти коринтським християнам на самому початку Першого Послання. А по суті, вміст цього уроку він намагається донести до них назавжди. «Коли бо я слабий, тоді я сильний». Божа сила і людська сила не одне й те саме; часто друга з них стає величезною, майже непереборною перешкодою для дії першої, завдяки якій тільки і можуть здійснюватися саме Божі плани і цілі.

Павло мав багатий духовний досвід, що включав різного роду одкровення, видіння, переживання. Він мав дар говоріння мовами, при цьому навіть більшою мірою, ніж інші коринтяни (1Кор. 14:18), але вважав за краще говорити звичайною людською мовою на церковних зібраннях, щоб сприяти творенню інших у вірі; також він мав інші духовні дари, але чітко усвідомлював, що центральне значення має не його духовність – тобто будь-який прояв «сили» або «влади», якою він міг бути наділений, – але Божа благодать. Він у своєму житті і служінні осягнув, що існують усілякі різновиди сили, але та, яку дійсно варто мати полягає в тому, щоб бути слабким. І він зрозумів для себе остаточно, що ця сила і складає невід’ємну частину Благої звістки про Христа.

Попередній запис

2 Коринтян 11:21в-33 – Похвала неміччю

Наступний запис

2 Коринтян 12:11-18 – Відмітні ознаки істинного апостола