«Хвалячися, я став нерозумний, до того мене ви примусили. Бо хвалити мене мали б ви, бо ні в чому я не залишився позад від найперших апостолів, хоч я й ніщо. А ознаки апостола виявилися між вами в усякім терпінні, у знаменах і чудах та в силах. Що бо є, що ним ви понизилися більше від інших Церков? Хіба те, що я сам тягарем вам не був? Даруйте мені цю провину! Ось утретє готовий прийти я до вас, і не буду для вас тягарем, не шукаю бо вашого я, тільки вас. Не діти повинні збирати маєток батькам, але дітям батьки. Я ж з охотою витрачуся й себе витрачу за душі ваші, хоч що більше люблю вас, то менше я люблений. Та нехай буде так, тягара я на вас не поклав, але, бувши хитрий, я лукавством від вас брав. Чи я використовував вас через когось із тих, кого до вас посилав? Ублагав я був Тита, і з ним послав брата. Чи Тит використав вас чим? Хіба ми ходили не в одному дусі? Хіба не одними стопами?»
За час написання цієї книги сталися деякі події, про які я хотів би тут сказати декілька слів. Смерть королеви Великобританії[1], офіційні траурні церемонії, що сталися за нею, а потім величні і сумні похорони. Усе це привело країну в певне заціпеніння і змусило її громадян замислитися про те, що означає для нас монархія. Відповіді були запропоновані низкою теле- і радіокоментаторів, і, часто на їх же подив, основний їх сенс полягав в одному – монархія грає центральну роль у суспільно-політичному житті країни. Британська монархія – це люди, які, будучи в змозі користуватися усіма благами цього життя і абсолютно надані самим собі, вибрали, проте, служіння – фактично, присвятили себе – невпинних працівників на ниві консолідації нації, влаштування її життя – боротьбі за торжество справедливості і милосердя, мудрості та істини на всій планеті.
Звичайно, критики монархії, навіть в її конституційному різновиді, завжди стверджували, що всі ці зусилля та ідеали, що декларуються, тільки ілюзія: королі і королеви роблять і кажуть усе це заради власної користі і створення привабливого іміджу, для самовираження і самопрославлення. Але не обов’язково бачити в цьому тільки одну низьку користь і жадобу до слави, а що ще важливіше – так йдуть справи далеко не завжди. Адже це ж факт, що час від часу конституційні монархи викривали і присоромлювали обраних членів уряду і парламентів: не перераховуватимемо тут усіх прем’єр-міністрів та інших урядовців, чиї спроби підкупити електорат для привертання на свій бік більшої кількості голосів, мали такі можливості зосередити колосальні сили і вплив у своїх руках для пошуку особистої вигоди і підвищення власної популярності, яких не мала жодна з нині існуючих західних монархій.
Дискусії про царствені повноваження, лідерство, служіння і небезпеки влади заради влади стоять у центрі Першого Послання до Коринтян, і в цьому фрагменті Павло збирає воєдино усі основні моменти, які він хоче ясніше промовити відносно цих речей. Залишається дати останнє розпорядження, що стосується справ, які необхідно улагодити перед його третім приходом у Коринт (перший візит став моментом створення коринтської церкви, другий був «сумним» для нього, як Павло характеризує його в 2:1). І він дає їм знати, що єдиним приводом для його візиту до них, єдиною річчю, яку він хоче зробити під час нього, – це послужити їм. У Павла не було жодного бажання приймати від них почесті, а ще менше він бажав отримати від них якусь грошову винагороду. Навпаки: вже хто-хто, а він, у першу чергу, є тією людиною, яка прагне і має можливість допомагати, зміцнювати і збагачувати інших, він – апостол, який приходить підтримати і принести максимальну користь усій общині. Врешті-решт, саме батьки роблять заощадження для своїх дітей і допомогти їм стати дорослими самостійними людьми, а не навпаки. Якнайглибшим джерелом такого його образу дії є його любов до усіх них, любов, яка тільки і шукає, щоб коринтські християни не відчували нестачі ні в чому, і яка зараз направляє стопи Павла до них, незважаючи на усі тяжкі сумніви останніх тижнів.
Але одночасно в претензії називатися «батьком» общини, а їх сприймати як своїх «дітей», природно, отримує черговий раз своє вираження Павлове розуміння унікальності його стосунків з коринтською церквою, яких жоден проповідник або наставник ніколи не мав. Це робить саме написання послання, подібного до цього, чистою іронією, оскільки написане воно як «рекомендаційний лист» самому собі, що перевертало з ніг наголову саме призначення і сенс такого роду листа. Це була наскрізна тема упродовж усього тексту послання майже із самого його початку (3:1; 4:2; 5:12; 6:4; 10:12; 10:18). І справді, здається, що необхідність саморекомендації була чи не головною причиною, через яку Павло і написав це послання, і одночасно дає відповідь на питання, чому Павло написав його саме таким чином, приправивши неабиякою порцією іронії і провокації, особливо у фрагменті, який ми щойно закінчили читати. Він був змушений «хвалитися», хоча ясно розумів для себе, що хвалиться абсолютно не значущими речами: це начебто покійна королева-мати, якій потрібно було дати фотографію на паспорт, щоб підтвердити, хто вона є, мала б скористатися послугами фотографа-любителя, який зробив би їй найпростіше фото, без якихось оздоб і помпезності.
Який тип «рекомендації», виходить, повинен був представити Павло, щоб вони її визнали? Відповідь очевидна: рекомендацію, що містить «знаки апостола». Ці знаки, або ознаки, не відносяться до його манери проповідувати, до соціального статусу, до популярності, яких так домагалися і чим хвалилися учителі-суперники. Ні, ці ознаки – результат проповідницького життя з поширення Благої звістки про Ісуса: знаки, чудеса і могутні діяння, прояви яких коринтяни могли виявити, коли діяв Святий Дух. Вони повинні б були самі дати йому «рекомендацію», оскільки знали, що такого роду речі відбувалися, коли він був у них ще на початку їх християнського життя.
Але наговори і презирство новоприбулих проповідників сприяли їх розриву з Павлом. Зокрема, вони дозволили себе переконати, що він не бере в них грошей через те, що просто їх не любить – і припущення, яке сталося потім, що досі не давало спокою Павлу, що він задумав в їх відношенні якусь хитрість, і що його тактика, включаючи і відмову від плати, була націлена на підпорядкування їх його Звістці. Знову Павло стає предметом критики як за те, що він робив одне, так і друге. Це схоже з тим, як робиться компрометуючий натяк: коли ви хочете обчорнити чиюсь репутацію, то це неважко зробити, спотворивши інформацію про те, що вони роблять або кажуть, припустивши, що за всім цим стоять нечисті або самокорисливі мотиви. Якщо не вірите, запитайте будь-якого журналіста.
Павло рішуче захищає свою репутацію, і не лише свою, але і своїх співробітників. Тит та інший, не названий на ім’я християнин, який приходив з ним до коринтян, також поводилися бездоганно. Вони прекрасно про це пам’ятають; але тоді навіщо вони прислухаються до наклепу?
Урок, що міститься в цьому фрагменті, важко сприймається, але церквам потрібне його отримати. Можливо, тому Друге Послання до Коринтян, за винятком деяких обраних місць, розташованих у першій половині послання, не занадто часто береться як об’єкт вивчення на біблійних курсах і як тема для проповідей. Безперечно, істинне служіння Благої звістки, істинна апостольська активність мають величезний вплив і дієвість; але в такій же мірі безперечно – вони, майже напевно, викликатимуть нерозуміння і навіть опір, включаючи при цьому і тих, хто мав би, здається, зрозуміти зміст християнської проповіді. Яку б позицію, наповнену простотою, мудрістю, благочестям не займав християнський керівник і наставник, він просто напевно отримуватиме і роздратовані листи, чутиме на свою адресу образи або навіть зазнає нападу. Так було із самого початку. Ми в жодному разі не повинні забувати про величезний арсенал всіляких хитрощів і заборонених прийомів, які постійно використовує сатана (2:11).
І найправильнішим засобом протистояти таким атакам є не схожі дії у відповідь і не захист себе шляхом відгородження від опонентів високою і міцною стіною. Павло залишається відкритим і уразливим упродовж усього перебігу дискусії зі своїми опонентами і відповідає на критику, а часом і хибні звинувачення з їх боку, дуже витримано і терпляче, наводячи біблійні аргументи, даючи роз’яснення з того чи іншого приводу, роблячи прямі звернення до тих чи інших людей, прибігаючи то до легкого гумору, то до їдкої іронії. Тільки час від часу він говорить прямо про людей, які свідомо і завзято виступали проти нього, але і тоді його мова, хоча і жорстка за тональністю, цілком пояснюється ситуацією, що склалася. Якби церква уважно ще з найперших віків досліджувала не лише Павлову Звістку, але і те, як ця Звістка проявляє себе в його апостольській діяльності, то, думаю, багатьох бід у наступні післяапостольські часи можна було б уникнути.
[1] Королева Єлизавета – дружина короля Гeopra VI і королева-консорт Сполученого Королівства в 1936-1958. Мати нині царюючої королеви Єлизавети II (після смерті чоловіка носила, для відмінності від тезки-дочки, титул Королева-мати, англ. – Queen Mother). Королева-мати Єлизавета – єдиний член британського королівського дому, що прожив більше 100 років і одна з небагатьох відомих людей, які жили в трьох віках, – XIX, XX і XXI. Померла 29 лютого 2002 р.