«А накінець, браття, радійте, удосконалюйтесь, тіштеся, будьте однодумні, майте мир, і Бог любови та миру буде з вами! Вітайте один одного святим поцілунком! Усі святі вас вітають! Благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде зо всіма вами! Амінь.»
Останнє речення Другого Послання до Коринтян – це один з найвідоміших віршів в усіх Павлових текстах, настільки відомих, що багато людей, які постійно чують або вимовляють його, часто забувають, що він належить саме Павлу, і навіть не замислюються про те, що це могло означати для нього особисто. Це стало регулярною молитовною формулою чи благословенням у багатьох християнських церквах і співтовариствах. Воно включає таке багатство сенсів, що стосується того, що означає бути християнином! Воно фокусує нашу увагу на Богу, Якого ми пізнаємо через Ісуса і Духа і в них Самих; у той же час, воно несе в собі величезне практичне значення і величезний богословський потенціал і надає усьому цьому витончений вигляд молитви. Тому і недивно, що цей вірш користується такою популярністю.
Буде розумно зупинитися довше на ньому і копнути трохи глибше сенс цієї прощальної формули послання, поки інші, схожі на неї, не відвернули нас і ми не забули того сенсу, який вона в собі несе. Давайте почнемо з того, що вона каже нам про життя в християнській вірі.
Християнська віра починається, звичайно, з благодаті. Причина того, що ми є те, що ми є, міститься в тому, що живий Бог відкрив нам Себе лише через Свою абсолютну милість. Про це Павло не перестає урочисто повторювати у своїй проповіді Благої звістки знову і знову. Але також ми бачили, не в останню чергу в розділі 8 цього послання, що Павло використовував слово «благодать», щоб сказати не лише про те, що Бог у пориві вільної любові зробив для нас, але і те, що Він робить у нас і через нас; зокрема, він розповідає про те, що Бог зробив у церквах Македонії і через них, коли Він викликав в їх серцях щедрість, що навіть перевищує їх реальні можливості та засоби. У цьому другому значенні слова, що розглядається нами, є присутнім величезне багатство сенсів завдяки тому, що вкорінене в основному значенні цього слова, яке відноситься до безмежної любові Божій, що цілком себе віддає. І це нас абсолютно не має дивувати, оскільки ті, чиє життя було преображене благодаттю, самі стають, у свою чергу, людьми, переповненими щедрістю і жертовністю.
Так чому Павло говорить про благодать Ісуса, Царя, Господа, а не просто про благодать Божу? Але якраз про це йде мова в 8:9: переконуючи коринтян виявити щедрість, він як приклад наводить самого Ісуса, що залишив багатства і славу Свого небесного існування і обрав життя в бідності і упокорюванні серед нас. Можна було б легко зрозуміти таке судження таким чином: Ісус – людина, якою став всещедрий Бог, Який цілком Себе віддає. Ісус є Божа благодать, що набула тілесність. В Ісусі благодать набула людський вимір, бо саме в цьому і є її призначення – наповнювати собою світ. Ми можемо сміливо говорити з цієї причини про «благодать Господа, Царя Ісуса», і ми можемо молитися, як Павло тут і робить, про те, щоб ця благодать дієво і могутньо проявлялася в житті церкви. Виходить, що ці слова містять у собі містке і насичене резюме усього ходу міркувань, викладеного в посланні.
Але в основі і тісному зв’язку з цією особою могутньою силою лежить «любов Божа». У Новому Заповіті любов Божа не є просто однією із сторін або рис Його вдачі, ні. Вона є саме серце, сама суть Бога. Любов – це, звичайно, найбільш глибока властивість особи; можливо, навіть краще говорити про неї як про найбільш піднесену властивість особи з усього того, що в ній є. І дуже примітно, що як юдейську, так і християнську віру в Бога любові як єдиного Бога значно відрізняє від усіх древніх і сучасних концепцій Бога. Стародавній язичницький світ, без сумніву, не вірив у Бога любові. Деякі боги і богині могли втілювати собою любов і проявляти її частково відносно обраних людей, але цей світ у переважній своїй більшості відчував релігійне занепокоєння, що виникає із страху перед надлюдськими силами, які мислилися і переживалися не як ті, що люблять, а швидше як вередливі, злопам’ятні і потребуючі заспокоєння і замирення. Жодна з безлічі релігій, що існували в тому світі, не говорила про такого Бога, чиєю глибинною суттю була б любов.
Втім, не слід цьому дивуватися, тому як життя, яким жили більшість людей, навряд чи було незмінно щасливим і благополучним; і якщо існує єдиний Бог, Який створив світ, то більша частина людей, які замислюються про світ, повинні дійти висновку, що навряд чи цей самий Бог любить і їх, і світ. Але те, на чому наполягав юдаїзм як на надії, і те, що християнство проголосило тим, що здійснилося, була віра в єдиного Бога, Який створив світ, – це Бог, що безмірно любить його, Який показує Свою любов через діяльність у цьому світі, через величезні жертви, щоб встановити в ньому раз і назавжди справедливий порядок. Пильно вдивляючись у такого люблячого Бога, навчаючись відданості і любові у відповідь на Його вірність і любов, перші християни пережили новий, дуже специфічний духовний досвід, в якому вони усвідомили себе як дітей небесного Отця і набули упевненість у тому, що вони улюблені вічною незмінною любов’ю. Саме це Павло і хотів сказати фразою «любов Бога».
Але той, хто був наздогнаний цією любов’ю, хто сприйняв благодать Господа Ісуса серед подій життя, тепер всі разом стали однією сім’єю, якої досі світ не знав. Ця сім’я не має своєю основою родинних зв’язків або етнічної приналежності: усі і кожен можуть стати її членами, і, слід зауважити, це було серйозним викликом людям як древнього суспільства, так і сучасного. Ця сім’я покликана зростати в творенні спільного життя, і Павло вживає тут відповідне грецьке слово koinonia, яке можна перекласти як «спілкування», «співтовариство», «співучасть», «причастя» або навіть «взаємодія», яка близька до поняття «братерство». Ця koinonia перебувала у великій напрузі, коли Павло і коринтські християни докладали зусилля із поглиблення стосунків один з одним, за допомогою візитів, послань, повідомлень з новинами, переживань і подолання скорботи і бід, за допомогою взаємної радості, у відчаї і надії. І все це відбувалося завдяки пристрасній вірі Павла в те, що Дух самого Бога діє в його власному житті і що він не повинен дозволяти коринтянам йти, і не може сам піти геть від них і знайти собі іншу церкву, він не міг просто сидіти і задовольнятися своїми ідилічними стосунками, які в нього встановилися з македонськими церквами, але повинен ретельно пропрацювати усі можливості, повинен випробувати усі шляхи для того, щоб взаємодія, причастя і братерство були реалізовані максимальною мірою. І якщо ви, дійсно, хочете осягнути, що таке «причастя (чи братерство) у Святому Дусі» на практиці, то повільне і вдумливе читання Другого Послання до Коринтян може зробити вам у цьому неоціниму послугу.
Кожен аспект цього трьохскладеного життя був детально розглянутий упродовж усього послання, яке зараз наближається до свого завершення. Але Павло не просто дає певне коротке узагальнене визначення християнському життю, життю, спільниками якого стали він і коринтяни. Він пропонує нашій увазі містке і напрочуд цілісне уявлення про Бога, в Якого вірять християни. Хоча він вживає слово «Бог», додаючи його до однієї з трьох вказаних тут осіб, його сприйняття Ісуса і Духа всюди в посланнях (те як у цій фразі він описує дії цих трьох осіб, вказує на єдине джерело благословення, що виникає від них) заохочують нас до того, щоб розглядати всю фразу як опис єдиного Бога, Якого рання церква бачила як Тим, хто проявляє себе трояким чином. Тільки через століття богословами було використане слово «Трійця» для коротшого вираження того, про що Павло говорить багатослівніше. Проте якщо такі коротші способи вираження не були б розроблені, тоді перед нами самими постала б необхідність придумати їх, щоб можливо було зрозуміти, що Павло тут має на увазі.
Усе це несе в собі немало парадоксальних тверджень. Коли ми приходимо до пізнання єдиного істинного Бога через Ісуса з Назарету і в Ньому, розіпнутому і воскреслому, осягаючи Бога і Ісуса завдяки дії і присутності Святого Духа, для нас стає невідкладним завданням – зміна серця, життя, способу існування в общині і образу поведінки, причому в такій повній мірі і шляхом такого самовідкидання, яке не всі можуть понести і тому усуваються від рішення цієї задачі. І дійсно, досить прості настанови, які Павло викладає церкві у в. 11 і 12 вже самі по собі дуже вимогливі. Взаємне вітання один одного поцілунком могло бути великим випробуванням для деяких християн у Коринті. Але Павло не залишає ні для них, ні для нас жодного вибору. Бог, Який повелів «з пітьми світлу засяяти», – Бог, іншими словами, першого творіння і творіння нового, Бог старого Заповіту і Заповіту нового – засяяв Своїм сліпучим світлом у наших серцях, дарував нам світло пізнання Своєї слави в особі Ісуса Царя (4:6). Одного разу це світло засіяє у всьому світі, в якому ми живемо, роблячи нас здатними бачити все і всіх в абсолютно новому світлі (5:16); тому якій робити вибір, стає абсолютно ясно. Чи нам необхідно просуватися, докладаючи чималих зусиль, у напрямку до благодаті, любові, до братерства або ми будемо вимушені повернутися в пітьму. Павло написав це вкрай сердечне і глибоко особисте послання, щоб спонукати коринтських християн вибрати перше. Він не побажав би нічого іншого і для нас.
КІНЕЦЬ