«Ось тому, мавши за милосердям Божим таке служіння, ми не тратимо відваги, але ми відреклися тайного сорому, не ходячи в хитрості та не перекручуючи Божого Слова, але з’явленням правди доручуємо себе кожному сумлінню людському перед Богом. Коли ж наша Євангелія й закрита, то закрита для тих, хто гине, для невіруючих, яким бог цього віку засліпив розум, щоб для них не засяяло світло Євангелії слави Христа, а Він образ Божий. Бо ми не себе самих проповідуємо, але Христа Ісуса, Господа, ми ж самі раби ваші ради Ісуса. Бо Бог, що звелів був світлу засяяти з темряви, у серцях наших засяяв, щоб просвітити нам знання слави Божої в Особі Христовій.»
Я прийшов трохи раніше призначеного часу в офіс однієї організації, де в мене мала відбутися зустріч. Вахтер, що сидів на вході, направив мене до секретаря, який провів мене через два сходові прольоти, а потім через дуже великі та імпозантні двері, які явно вказували на приймальню керівника організації. Минуло вже багато років відколи ми бачилися з жінкою, що сиділа в цьому кабінеті тепер, і я не був упевнений, що зможу її відразу дізнатися.
Коли ми увійшли до кабінету, дуже презентабельна жінка середнього віку, широко посміхаючись, піднялася з крісла і попрямувала до нас, протягуючи мені руку. Я подумав, що моя пам’ять, здається, ще не почала мені зраджувати; я відразу ж її упізнав і, слід сказати, вона майже не змінилася з часу нашої останньої зустрічі. Ми потиснули один одному руки. «Приємно зустрітися з вами знову», – сказав я. Вона подивилася на мене з якимсь подивом, а потім пішла в протилежний кінець кімнати до ще одних дверей; від її несильного поштовху двері відкрилися. Там у внутрішньому кабінеті сиділа жінка, з якою якраз у мене і була призначена зустріч. І я її відразу ж упізнав, оскільки вона зовні абсолютно не змінилася. Я помилково прийняв секретаря за керівника цієї організації, яка зараз сиділа переді мною.
Павло виявляє серйозну заклопотаність тим, що коринтяни могли вирішити, що він вважає себе кимсь на кшталт керівника організації. Насправді він – просто один зі службовців, секретар, асистент: він той, у чий обов’язок входить супроводжувати людей до начальника. Він лише один з конторських службовців у Христа. Саме про це свідчить в. 5: «Бо ми не себе самих проповідуємо, але Христа Ісуса, Господа!» Ми приводимо людей до Нього, а не прагнемо тримати їх у приймальні, неначе ми самі є тими, кого ним тільки і треба знати. Якби ми надумали так поступати, то перестали б відповідати нашому власному покликанню. Наша робота полягає в тому, щоб сприяти популярності Ісуса, поширювати знання про Нього, а самим залишатися в тіні, не загороджуючи собою Його світла.
Світло при цьому – основна тема, про яку веде мову в цьому фрагменті Павло. Можливо, що він натякав тут на той момент у своїй біографії, коли він, повний несамовитої ворожнечі до молодої церкви, на шляху в Дамаск був повержений на землю сильним спалахом світла, що сходило з небес і засліпило його. У цьому світлі він побачив воскреслого Ісуса в славі. Ця зустріч перевернула все його життя, причому сам Павло надавав значущість не лише пережитому ним тоді, але і сенсу того, що з ним сталося. Роздумуючи над цим, він дійшов висновку, що раз Ісус воскреснув з мертвих, то Він, дійсно, є Месія. Якщо ж Він є Месією, то виходить, що саме в Ньому і через Нього здійснилися і продовжують здійснюватися всі божественні цілі та обіцянки. Він є Син Божий, образ Божий, нове божественне світло.
По суті, Він є той, через кого Бог творить нове творіння. А світло, яке засліпило Павла під час його шляху в Дамаск, світло, яке несподівано спалахує в серцях людей, що чують його проповідь Благої звістки про Ісуса, – це все те саме світло, що сяяло на самому початку, коли Бог творив світ. «Хай станеться світло», – повеліває Бог-Творець, і з’являється світло (Бут. 1:3): світло, яке, як каже Іван (Ів. 1:5), «у темряві світить, і темрява не обгорнула його». Через Ісуса Бог привів у буття новий світ. Блага звістка не говорить про якогось іншого бога, який відмінний від того, що створив цей світ, але говорить про того ж самого Бога-Творця, Який дає нове життя і світло всьому світу – світу, куди здавна проникли і володарюють над ним смерть і пітьма. Павло підводить підсумок своєму міркуванню за допомогою божественного веління, яке поміщене в Бут. 1, і каже: те, що сталося зі мною того дня, те, що сталося з вами, коли ви увірували, і те, що відбувається зі всякою людиною, яка «навертається до Господа» (див. 3:16), є момент нового творіння (див. 5:17).
Мені здається, що Павло під час подібних роздумів прийшов до віри в Ісуса Христа як того, Хто єдиний є віддзеркаленням найживішого Бога, Світло нового творіння може випромінювати тільки живий Бог; і коли ви кидаєте ваш погляд на Ісуса, як це було і в Павла, коли ви зустрічаєтеся з Ним лицем до лиця, то несподівано розумієте, що дивитеся ні на що інше, як на сяйво слави самого Бога. Це, у свою чергу, відкриває вам доступ до знання про сокровенні таємниці всесвіту і божественні плани про нього; і в цьому знанні сконцентрована така кількість світла, яке, вивільняючись, яскраво освітлює вам шлях через пітьму світу. Про всі ці речі говориться у в. 6.
Завдяки цьому нам стає зрозуміла надмірна упевненість і напористість. Якщо ви по-справжньому вірите, що Бог відкрив Себе через Ісуса, у Його житті, смерті і воскресінні, і поставив вас на служіння проповіді Благої звістки, тоді вам немає потреби прибігати до всякого роду риторичних хитрощів і хитросплетінь. Вам абсолютно не треба провадити нечесну, подвійну гру, коли ви тлумачите Біблію або ділитеся Благою звісткою з іншими. Ви просто покликані говорити про це відкрито, прямо і з відвагою. Адже, окрім усього іншого, це не є проповідь і знання про бога, який абсолютно нікому невідомий. Ні, це Звістка усе про того ж Бога-Творця, образ Якого носять усі люди і про що хоч би смутно здогадується кожен з нас. Кожна без виключення людина наділена совістю, до якої звернена християнська Звістка, як лист або звісточка від майже вже забутих родичів, що народжує старі добрі спогади і несе нові надії.
Але не всі реагують на неї однаково, і Павлу про це, як нікому іншому, добре відомо. А причиною цього, каже він, є те, що «покривало» ще не скинуте з внутрішнього погляду єврейського народу, і він ще не пережив того, що сталося з ним самим; але Звістка спрямована не лише йому, але і всім іншим народам. Проте трагедія полягає в тому, що дуже багато людей з різних народів залишаються сліпими, як би з «покривалом» на серцях, накинутим богом «цього віку». Павло в даному випадку так називає носія темної сили, сатану, який опирається Божій істині та світлу. Звичайно, Павло знає, що як у його випадку, так і у випадку багатьох інших, Блага звістка змогла зробити діри в цьому покривалі. Тут виявляється те, як Павло намагається уникнути попадання в словесну пастку, щоб, з одного боку, його слова не були зрозумілі так, ніби люди, що навертаються в християнську віру, стають християнами, просто вибравши її з безлічі інших релігій за чисто випадковим збігом обставин; з іншого боку, він говорить так, щоб ніхто не подумав, що Блага звістка про Ісуса недоступна розумінню найпростіших людей. Зовсім невірно вважати, що християнське благовістя є певною дивною, досить чужою силою, що вторгається в життя людей і змушує їх ставати тим, чим вони в принципі бути не можуть. Навпаки, такою дивною і чужою силою є те, що здійснює «бог цього віку», який намагається закрити людям доступ до зцілення і животворчого світла Благої звістки.
Таким чином, виходить, що цей фрагмент містить сутнісне розуміння Павлом того, що він робить. Христос є найповніший і найадекватніший вираз єдиного Бога-Творця, за образом Якого були створені усі люди. Проповідувати про Нього не означає вдаватися до якогось дивного або безглуздого заняття; суть цієї діяльності полягає в тому, щоб відкривати істину і світло, які нехай часом дуже смутно, але відчуваються усіма без виключення людьми. І нехай ніхто не думає, що джерелом цього світла та істини є сам Павло. Він всюди проповідує зовсім не про себе і намагається представити не себе. Він проповідує про Ісуса і виявляє Його.