«Отже, відаючи страх Господній, ми людей переконуємо, а Богові явні; але маю надію, що й у ваших сумліннях ми явні. Бо не знову себе ми доручуємо вам, але даємо вам привід хвалитися нами, щоб мали ви що проти тих, що хваляться обличчям, а не серцем. Коли бо ми з розуму сходимо, то Богові, коли ж при здоровому розумі, то для вас. Бо Христова любов спонукує нас, що думають так, що коли вмер Один за всіх, то всі померли. А вмер Він за всіх, щоб ті, хто живе, не жили вже для себе самих, а для Того, Хто за них був умер і воскрес.»
«Що змусило її вчинити саме так?»
Кореспондент однієї газети перебував у нерозумінні. Молода жінка стала переможницею в змаганнях. Першим призом була тритижнева кругосвітня подорож. Це, можливо, була абсолютно приголомшлива можливість, яка випала їй тільки тепер. І вона відмовилася від цього турне з тим, щоб залишитися зі своєю подругою, яку поклали в лікарню і на яку чекала вирішальна, дуже складна операція.
«Я сумніваюся, – сказав кореспондент, – що вона вчинила правильно в цьому випадку. Адже було немало інших людей, які могли б посидіти і підтримати хвору».
Молода жінка нічого на це не відповіла, тільки на хвилину замислилася. Проте було явно, що вона не може не відреагувати на слова журналіста, і вона раптом рішуче заговорила: «Гаразд. Якщо ви правда хочете знати, то я скажу. Ви думаєте, я не з повна розуму. Але ж ніхто з вас не знає – і я не збиралася розповідати вам про це, але, мабуть, доведеться, – на що моя подруга три роки тому пішла заради мене. Я тоді серйозно підсіла на наркотики і не могла зупинитися. Мені ставало дедалі гірше. Моя сім’я відвернулася від мене. І вона була єдиною людиною, яка залишилася зі мною. Вона знаходилася поряд зі мною і вдень, і вночі, переконувала мене зав’язати з цим. Вона підтирала за мною мою блювоту, вона перевдягала мене, вона, врешті-решт, помістила мене в клініку, вона спілкувалася з лікарями, вона підбадьорювала мене, будучи упевнена на всі сто, що я видеруся з цього. Вона допомогла мені із судовими справами. Вона навіть знайшла для мене роботу. Вона – вона – вона любить мене. Отже, чи можу я поступити інакше в даному випадку? Тепер вона сама сильно захворіла, і це єдина річ – залишитися з нею, – щоб хоч якось відповісти на її любов. І це значно менше, ніж вона зробила для мене».
Логіка любові, напевно, найпереконливіша і найпотужніша в порівнянні з будь-якою іншою логікою, яку тільки знає людство. І якраз це, а саме, що любов здатна змінити багато речей і дати сили мужньо прийняти обставини і зробити такі справи, які, здавалося б, винести і зробити нам не під силу, – має на увазі Павло у своїх міркуваннях, які ми читаємо в цьому уривку. Це стає ясно з першого ж вірша, який продовжує його відповідь на питання: чому він, будучи апостолом Христовим, провадить такий спосіб життя? Чому так багато страждань у його житті? Чому він абсолютно не схожий на такого роду лідерів і наставників, яким би хотіли його бачити коринтяни.
У розділі 4 він вже відповів, що уся справа в його наслідуванні зразка вмирання і оживання, який дав сам Ісус і якого Павло як апостол Царя Ісуса невідступно тримається. Вже це містить у собі щонайпотужніше обґрунтування. Але тоді Павлом на початку розділу також було згадано про обіцянку нового життя, нового тіла, нового творіння, у рамках якого усе, що здійснюється нами в нинішньому житті, досягне своєї досконалості в навряд чи зрозумілому тепер масштабі. Потім він говорив про судовий престол Христовий, перед яким нам усім належить з’явитися. І хоча йому краще, ніж багато кому іншому, було відоме, що для тих, хто належить Христові, немає «жадного осуду» (Рим. 8:1), досі на нас залишається (як можна бачити з попереднього розділу) велика відповідальність і необхідність постійно мати в пам’яті той момент, коли всі ми з’явимося перед суддею, що відає таємниці людського серця.
Тому, каже він (в. 11), ми постійно маємо страх перед Господом; не тваринний страх перед безсердечним тираном, але шанобливий трепет і зобов’язання перед втіленим Володарем усього. Таке розуміння також, у свою чергу, має пояснювати, чому він чинить так, як чине; його абсолютно не турбують людські упередження, вкорінені в їх культурному оточенні з цього приводу, оскільки для нього єдино значущим є зразок, який запропонував сам Господь. Усвідомлюючи це, каже він, я завжди відкритий для Бога: Бог бачить мою щирість і старання. І Павло сподівається, що в коринтських християн він знайде розуміння; тоді вони змогли б гордитися їм і наводити його як приклад іншим (в. 12), – замість того, щоб засуджувати його або соромитися його як їх апостола, що відбувається в них унаслідок чисто людських суджень, застосування звичайних світських категорій.
Далі Павло робить наступний крок, який цілком виводить нас на новий рівень. «Ви дійсно жадаєте знати, – запитує він, – чому ми поводимося таким чином? Якщо ви і справді досі стурбовані тим, що наша манера служіння і наше життя такі відмінні від того, що ви чекали в нас побачити, тоді от що я скажу» (в. 13): «Іноді вам може здатися, що я зовсім збожеволів, але якщо воно так і є насправді, то тому, що я працюю для Бога, а не для себе! В інші моменти я мислю цілком розсудливо і вкрай зважено, але це буває тоді, коли я спілкуюся з вами! Але біля витоку і того, і другого лежить любов Христова». Головною причиною того, що апостол поводиться саме таким чином, є не якась абстрактна концепція; не страх перед судом, але тільки любов.
Христос полюбив мене, каже він у Гал 2:20, і «видав за мене Самого Себе»; і ніщо тепер не буде здатне розлучити «від любови Христової» (Рим. 8:35). Любов Христова дає мені нові сили, спонукає мене до дії, тягне мене вперед. От, що робить любов: вона примушує нас робити, що ми робимо, і зміцнює нас у цьому. Якщо ви шукаєте повного звільнення від якоїсь відповідальності, то вам доведеться навчитися жити без любові. Але весь зміст і суть Благої звістки полягає в любові; резюме наприкінці вірша 15 перекликається з резюме усієї Звістки, зробленим у 1Кор. 15:3-4 («Христос був умер ради наших гріхів… і воскрес»). Блага звістка – це не є певне пристосування, за допомогою якого люди стають врятованими. Це проповідь про любов, яка змінює світ, про любов, яка охоплює людей, які зрозуміли і пережили той факт, що вони улюблені, і веде їх абсолютно новими шляхами життя і діяльності.
Звідси виходить, що сила, яка робить нас здатними залишатися і реалізовуватися як християни, тобто як тих, хто покликаний працювати для Благої звістки, має своїм джерелом не суворе усвідомлення свого боргу, не страх покарання за невиконання розпоряджень зверху, але відповідь серця, що палає любов’ю, на любов, яка, розливаючись всюди, нарешті досягла і вас. Це, звичайно, може спонукати вас здійснювати дії, які, дуже ймовірно, здивують, а то і приведуть у шок людей, які оточують вас. Євангелія повні оповіданнями про такого роду вчинки і ситуації; така ж історія Павлового життя. Але якщо, каже далі Павло, вже народився новий світ, то навряд чи буде розумним чекати, що усе йтиме по-старому, хіба не так?