«До чужого ярма не впрягайтесь з невірними; бо що спільного між праведністю та беззаконням, або яка спільність у світла з темрявою? Яка згода в Христа з белійяаром? Або яка частка вірного з невірним? Або яка згода поміж Божим храмом та ідолами? Бо ви храм Бога Живого, як Бог прорік: Поселюсь серед них і ходитиму, і буду їм Богом, а вони будуть народом Моїм! Вийдіть тому з-поміж них та й відлучіться, каже Господь, і не торкайтесь нечистого, і Я вас прийму, і буду Я вам за Отця, а ви за синів і дочок Мені будете, говорить Господь Вседержитель!
Отож, мої любі, мавши ці обітниці, очистьмо себе від усякої нечисти тіла та духа, і творімо святиню у Божім страху!»
Кожного разу, коли робиться новий переклад Біблії, люди задаються питанням: чи буде його мова «інклюзивною», тобто коли в тексті оригіналу говориться про усіх людей як про чоловіків, або це буде переклад вказівка на людей обох статей, тобто в ньому згадуються не лише чоловіки, але і жінки? Чи не означає таке слововживання в тексті оригіналу те, що увага приділяється передусім чоловікам-християнам, а жінки, хоча і маються на увазі, але їм не надається особливого значення? У тих випадках, коли оригінальний біблійний текст, використовуючи слова чоловічого роду або кажучи про чоловіків, явно припускає і жінок, як повинні ми перекладати такі місця сучасними мовами?
Звичайно, кожна мова містить у собі ряд проблем і ставить багато питань перед перекладачами. Частина з них, маючи тонке чуття до мови, прагнуть зазвичай уникати (там, де це тільки можливо) образливих або неприємних для когось виразів; тоді як інші, також не позбавлені лінгвістичного таланту, ставлять перед собою мету – зробити Біблію в що б те не стало співзвучною сучасним політичним і громадським настроям і тенденціям. Але хтось просто в нерозумінні знизить плечима і вкаже на те, що неможливо догодити відразу всім людям.
Часто при перекладі Нового Заповіту я навмисно використовував мову, яка могла бути зрозуміла і прийнятна для всіх людей. Коли Павло звертається до коринтської церкви, він постійно використовує вираз, який буквально можна передати як «мої брати». Проте враховуючи той факт, що він, природно, мав на увазі при цьому і жінок, це вимагає від нас перекладати цю фразу дещо іншим способом. Я найчастіше перекладаю її як «мої рідні». Так само я роблю і з іншими проблемними фразами.
У нашому уривку Павло сам, що очевидно, робить дуже схожі речі. Він наводить декілька невеликих фрагментів Старого Заповіту, в яких підкреслюються переваги, які має народ Божий; головним привілеєм його при цьому є сам статус обраного народу. Одне з цих місць Біблії, яке містить обіцяння не усьому народу в цілому, а конкретно – цареві – синові, який повинен був народитися в Давида, якого Бог «налаштує» і якому Він сам стане Отцем. Ця цитата узята з 2 Сам. 7:12-14: «Коли виповняться твої дні, і ти ляжеш із своїми батьками, то Я поставлю по тобі насіння твоє, що вийде з утроби твоєї, і зміцню його царство. Він збудує дім для Ймення Мого, а Я зміцню престола його царства навіки. Я буду йому за Батька, а він буде Мені за сина.»
Цей фрагмент був одним з ключових і часто цитованих у ранній церкві, оскільки саме завдяки ньому проливається світло на те, що Месія, цар, що веде своє походження від Давида, є власним Сином Божим, при чому абсолютно особливим чином. Але Павло поглиблює тлумачення цього тексту в двох аспектах. По-перше, він розширює сенс цього уривка, так що в його перекладенні обіцяння стосуються не лише царя, а всього Божого народу. По-друге, він уточнює, що усе це стосується не лише синів, але і «дочок», додаючи це останнє з тим наміром, щоб показати актуальність обіцяння не лише для чоловіків, але і для жінок (див. Гал. 3:28).
Чи означає таке поводження з текстом, що Павло просто довільно вставляв у нього ті ідеї, які він сам розробляв? Ні. Згадаємо, що він говорив у розділі 1: усі Божі обіцяння набувають свого «так» завдяки Христу і в самому Христі, Помазанику… чому, до речі, і ми теж є помазаниками (1:20-21)! Тут знову і знову виявляє себе одна з основних Павлових концепцій: усе, що стосується Христа, стосується і Його народу; і це засвідчено тим фактом, що Бог «помазав» Свій новий обраний народ Своїм Духом. Саме таке уявлення робить Павла здатним час від часу додавати найменування «Христос» не лише до Ісуса, але і до Ісуса і Його народу разом узятих (напр., 1Кор. 1:13, 12:12; Гал. 3:16). На перший погляд може здатися, що Павло використовує текст для того, щоб сказати щось відмінне від власного змісту уривка, проте коли ми намагаємося проникнути глибше в сенс тексту, то виявляємо реальну перекличку між самим текстом і його інтерпретацією, яка вкорінена в розумінні Павлом того, як Бог здійснює Свої обіцяння через Христа.
Уривок з 2 Сам. 7 звертає увагу на те, що Бог зробить Свою підтримку синові Давидовому і його син стане Сином Божим, саме Сином. Бог буде сам Його направляти на шляху служіння і напоумляти, якщо Він раптом заблукає. Павло міг мати на увазі це, не лише коли наводив цю цитату, але і взагалі упродовж усього фрагмента, де він застерігає від зловживань любов’ю і милосердям Божим, як могли вибачати себе ті, хто нехтував необхідністю зберігати непорочність у житті общини. В. 16-18 також містять у собі відгомони ряду інших текстів Старого Заповіту. У в. 16, де сказано: «І буду їм Богом, а вони будуть народом Моїм», ясно запозичене з Єз. 37:27, де велике обіцяння про відновлення життя обраного народу після полону описане в образі воскресіння. В. 17: «Вийдіть тому з-поміж них та й відлучіться». – це майже буквальна цитата Іс. 52:11, розташованого в самій середині пасажу про прихід Царства Божого; воно якраз і починає проявлятися під час звільнення полонених з Вавилона. Далі мова в пророка заходить про діяння Отрока Господнього, Який помре і воскресне, щоб здійснити усі задуми Божі. І в. 18, будучи відсиланням на 2Сам. 7:14, також натякає і на Єр. 31:9, де знову Бог дає обіцяння повернути Свій народ з Вавилонського полону, бо Він є Отцем Ізраїлю, і Єфрем (частина Ізраїлю) є його первістком.
Усі ці уривки не узяті навмання. Кожен з них окремо і всі вони в сукупності говорять про одне: через Христа Бог виконав дані Ним обіцянки, особливо ті, що стосуються позбавлення Його народу з полону. Але рятівне повернення з Вавилона не є в даному випадку справжнім і остаточним позбавленням; таким є тільки позбавлення від смерті. За допомогою смерті і воскресіння Христових якраз і здійснилося таке позбавлення і звільнення. І тепер настав час народу Божому повернутися додому – повернутися до Бога з країни гріха і смерті, назад у дім батька, який з нетерпінням очікує і зустрічає своїх дітей з розпростертими обіймами. Вже не вперше ми чуємо в Павла відгомін добре відомої великої притчі Ісуса про блудного сина (Лк.15:11-32).
Прийшовши до розуміння того, що Павло хоче сказати, цитуючи ці старозавітні уривки, ми здатні зрозуміти, як вони функціонують у посланні, узяті разом. А от як: якщо ви, звертається він до коринтян, дійсно народ, який повернувся з полону, народ, який знає, що смерть і гріх знищені, люди, прийняті Богом як Його рідні сини і дочки, – тоді ви повинні дивитися на язичницький світ, що оточує вас, в істинному світлі і здійснювати адекватні вчинки. Павло зовсім не закликає їх відректися від світу і жити на віддалі від нього; він вже ясно висловлював свою позицію із цього приводу в 1 Кор. 5:9-10. Але єдине його бажання, щоб вони не мали близького спілкування з тими, хто не припиняє провадити старий спосіб життя, який у реальності є шлях до смерті. В. 14-16 він будує на контрастах: ви стоїте на боці правди, світла, Христа, ви намагаєтеся бути вірними і зберігаєте себе у святості, як храм Божий; тоді як світ відкидає Благу звістку, опираючись праведності і не бажаючи зрікатися від пітьми, від белійяара (рідкісне слово для найменування сатани), від невіри та ідолопоклонства. Тому вам необхідно як можна пильніше зберігати свою чистоту, не дозволяючи світу спокусити вас і відвернути від правильного шляху (7:1).
Основна настанова, у 6:14, могла цілком стосуватися якогось різновиду партнерства, наприклад, у бізнесі. Але, швидше за все, тут потрібно бачити вказівку на шлюб. У 1 Кор. 7:12-16 Павло, відповідаючи на питання людей, які стали нещодавно християнами, а їх подружжя – ні, радить їм не розлучатися з ними, якщо і вони, зі свого боку, не бажають цього. Проте вже у в. 39 цього ж розділу він дає ясно зрозуміти, що при укладенні нового шлюбу просто потрібне, щоб цей союз був «тільки в Господі», тобто був обов’язково між християнами. Про те ж, ймовірно, йдеться і в цьому фрагменті.
Павло, ні на мить не сумніваючись, попереджає про неминучість проблем і нерозуміння у випадку, якщо один з подружжя в шлюбному сімейному союзі відданий або віддана Господові з усією серйозністю, а інший або інша продовжує перебувати в невірі. Хтось може подумати, що це не так вже і значуще, але Павло у зв’язку з таким ставленням міг би тільки вказати на нерозуміння усієї глибини того, що означає належати і жити в єднанні з Христом. Якщо ми стали володарем таких надзвичайних переваг, які він перераховує тут, ми в жодному разі не повинні нехтувати ними, начебто це була якась дрібниця. Людей, що так міркують, можна було б уподібнити блудному синові з притчі, що черговий раз наполегливо відкидають добре розташування і любов батька і вирушають знову живитися свинячим їдлом.