«Павло, з волі Божої апостол Христа Ісуса, за обітницею життя, що в Христі Ісусі, до Тимофія, сина улюбленого: благодать, милість, мир від Бога Отця й Христа Ісуса, Господа нашого! Дякую Богові, Якому служу від предків чистим сумлінням, що тебе пам’ятаю я завжди в молитвах своїх день і ніч. Я бажаю побачити тебе, пам’ятаючи сльози твої, щоб наповнитись радістю. Я приводжу на пам’ять собі твою нелицемірну віру, що перше була оселилася в бабі твоїй Лоіді та в твоїй матері Евнікії; певен же я, що й у тобі вона оселилась. З цієї причини я нагадую тобі, що ти розгрівав Божого дара, який у тобі через покладання рук моїх. Бо не дав нам Бог духа страху, але сили, і любови, і здорового розуму.»
Падав сніг, і коли я спустився вниз, у вітальні було холодно. Я не знаю, чому так рано прокинувся, але я тоді тремтів і тому зіщулився на дивані і чекав батьків, щоб хтось з них проводив мене вниз. (Мені, як я думаю, було не більше семи або восьми років.) Скоро прийшов мій батько і почав возитися з каміном. Він скрутив якусь газету, поклав декілька нових сучків, розклав по краях вугілля і потім, вставши на коліна, дуже обережно подув у центр вогню. Йому не потрібні були сірники. Батько бачив, що вугілля в самому низу каміна все ще горить і світиться. Коли він дув, я здивовано спостерігав за цим, як за чаклунством. Вугілля горіло все яскравіше і яскравіше, і тоді газета несподівано спалахнула. Десь впродовж хвилини спалахнули і сучки, запалав вогонь, і кімната стала нагріватися.
Маленький дитячий спогад про часи, що передували появі загального опалення. Але мені пригадується це, коли я чую Павла, який переконує свого молодого друга розігрівати Божий дар, знову зробити його яскравим вогнем. Щось горить там, глибоко усередині Тимофія, і він повинен старанно на це дути, щоб воно знову перетворилося на полум’я.
Звичайно, ми хочемо знати, що це був за дар. Чи була це особлива мова? Пророча мова, можливо, або мови? Чи була це здатність тлумачити Священне Писання і проповідувати слово Боже з владою? Чи була це влада і здатність керувати паствою? Я підозрюю, зіставляючи першу і другу пару віршів, що це була певна комбінація останніх функцій. Перше послання попереджало Тимофія не дозволяти іншим людям дивитися на нього звисока, бо він був молодим (1Тим. 4:12). Павло переконує коринтян не ставитися до Тимофія як до молодшого і підпорядкованого (1Кор. 16:10-11). Тепер він каже йому, що Дух, Який діє в ньому, Дух Божий, Який даний йому, щоб наповнити його силами для служіння, не дух боязні або боязкості, а Дух сили, любові і самовладання. Якщо Тимофій вірний своєму покликанню, він повинен вчитися діяти, показуючи три ці якості.
По-перше, сила, тобто влада. Люди підозріло ставляться до влади, що цілком справедливо. Ми всі чули відоме висловлювання, що «влада розбещує, а абсолютна влада розбещує абсолютно». Влада може вийти боком тим, у кого вона є, навіть більше, ніж тим, на кого вона поширюється. Та все ж влада в людських відносинах неминуча і потрібна. Хтось вимушений приймати рішення. Хтось вимушений захищати слабких і беззахисних. Хтось вимушений управляти загальним життям складного співтовариства. Хтось вимушений дати людям відчути керівництво. Це так само вірно для Церкви, як і для навколишнього світу. Ми не самотні індивіди, які живуть окремо. Анархія не дає розвиватися ні людям взагалі, ні християнам зокрема. Новий Заповіт наполягає, що Бог призначив людську владу для того, щоб принести у світ порядок і гармонію. Це так само вірно для Церкви, як і для суспільства в цілому. Бог дає дари деяким людям, які використовуються на користь усіх; серед них – влада управляти життям Церкви. Ця влада таємнича. Це означає не просто знаходитися на особливому служінні, з одного боку, або бути сильною особою, з другого; усе це може стати небезпечним. Церковна влада – це здатність зробити і сказати те, що змінить ситуацію, показувати такий приклад, якій інші захочуть наслідувати; говорити мудрі слова, які виявляються безперечними, і приносити зцілення і надію там, де це найбільш необхідно.
Ясно, що в Тимофія є такий дар. Саме тому, що в нього, схоже, немає особливо яскравих індивідуальних здібностей, його треба підбадьорити, щоб він безбоязно використовував цей дар. При цьому, поступаючи так, він повинен також діяти з любов’ю. Влада, яка відокремлена від любові, швидко стає руйнівною або навіть демонічною. Любов без сили може звиродніти в безбарвну сентиментальність. Але коли людину при владі знають і сприймають як того, у кого все життя присвячене щедрій, безкорисливій любові, люди, природно, намагаються наслідувати вказівки, які вона дає, і коряться її настановам. Джерело сили самої Благої звістки в тому, що Бог віддав Свого власного Сина заради нас і так обґрунтував вимогу нашої любові і вірності у відповідь. Служителі Благої звістки повинні виявити ту ж саму владу і любов в їх власній діяльності.
Дух, Який є джерелом цієї любові і влади, також дає християнським керівникам самовладання. Вони мають бути в змозі ясно і далекоглядно продумувати, що треба зробити і як зробити це краще. Природно, усе має починатися з їх власного життя, коли вони вчаться помірності і самодисципліні; але це також стосується їх поведінки в общині народу Божого. Нам, на жаль, не потрібен дуже великий досвід життя в християнстві, щоб побачити, як легко з’являються самовдоволення, заздрість, дріб’язкове суперництво і тому подібне. Керівникам будь-якого рівня обов’язково потрібне самовладання, так само, як влада і любов, щоб вони могли не шкодувати про прийняті рішення і про свої стосунки – як в їх особистому житті, так і в керівництві Церквою.
Це ще не говорить нам, які дари були в Тимофія, які йому треба тепер розігріти і підтримувати. Але, швидше за все, це припускає, що вони стосувалися управління молодою церквою, викладання вчення і керівництва вірними. Павло може переконувати його робити це, цілком довіряючи йому, бо знає, що Тимофій сам надійно зміцнений у вірі. Вони працювали спільно (ми бачимо іншу згадку про це у Фил. 2:19-24), і Павло знає, що віра Тимофія міцна, повертаючись до того, що вплинуло на нього в ранньому дитинстві – до свідоцтва і прикладу матері і бабусі. Лоїда і Евнікія, мабуть, стали християнами дуже рано, оскільки сам Тимофій був вже християнином, коли Павло зустрів його у своїй другій місіонерській подорожі (Дії 16:1). До того ж у Павла і Тимофія були близькі особисті і робочі стосунки – як у батька з сином (у тому світі сини часто були учнями своїх батьків, працюючи поряд з ними і навчаючись ремеслу, при цьому сини і дивилися, і слухали). У них були такі близькі стосунки, що, коли Павлу настав час йти далі, Тимофій плакав. Ми можемо відчути, читаючи вірш 4, наскільки це схвилювало і Павла.
Але, звичайно, найглибше з усього, про що починає говорити Павло в цьому посланні, стосується Бога: воля Божа, обітниця Божа (в. 1), благодать, милість і мир (в. 2), дар Божий – соратники і друзі (в. 3). Павло ніколи не діє і не пише просто з випадкової примхи. Його життя вкорінене у вдячній молитві, яка заснована на древній тисячолітній традиції юдейської молитви єдиному істинному Богові. З її глибини він і пише Тимофію. Це послання не просто коментар, що Бог зробив і робить; воно написане, щоб саме по собі бути частиною цієї дії. Думаю, так воно має розцінюватися і відносно нас.