Поняття «щоденний іспит сумління» нелегко зрозуміти, і тому люди часто сприймають його негативно. Буквально слово «іспит» навіює думку про потребу математичного підрахунку того, що трапилось за день, а на сповіді – за тижні чи навіть місяці.
Дослідити сумління, а не рахувати гріхи
Нас вводить в оману не тільки слово, а передусім поверхове релігійне виховання. Ми намагаємося точно підрахувати зовнішні вияви гріхів. Згадуючи самі вчинки, забуваємо про внутрішні причини: грішні мотиви.
Звісно, має значення, які гріхи ми чинили і скільки. Їх треба визнати на сповіді. Але суть гріха завжди міститься в серці. Чи можна порахувати й окреслити те, що діється в людській душі? Як виміряти силу ненависти, заздрости, гордости і всього іншого, особливо тоді, коли вони приховані в серці і ще не вилилися в конкретні вчинки?
Іспит сумління не є порахунком із самим собою. Погано сформоване сумління і хворобливе почуття провини породжують смуток, нехіть і навіть розпач.
Чимало людей, виконуючи щоденний іспит сумління, не зазнають радости. А все тому, що вони не в силі відірватися від себе, щоб побачити Боже милосердя, яке виходить назустріч грішникові.
Вислів «іспит сумління» класичний для християнської духовности. Його треба не змінювати, а намагатися зрозуміти. Молитва відповідальности й молитва люблячої уважности до Бога (В. Ламберт) допоможуть у пошуках сенсу.
Молитва відповідальности
Поняття відповідальности закладає діялог. Молитва є діялогом. Бог завжди промовляє перший. Людина тільки відповідає. Щоб відповісти, треба почути Божий заклик. Тому в іспиті совісти людина запитує себе насамперед не про гріхи, а про Божий голос до неї. Щоб правильно «рахувати» гріхи, треба спершу «порахувати» благодать. Якщо ми не зауважили Божої дії, то не зможемо на неї відповісти. Людина може побачити свою невідповідність Божому поклику тоді, коли його почує.
Коли Божий поклик нас торкнув, можемо запитати себе: «Як я відповідаю на Його поклик? Якими є плоди Господнього діяння в моєму щоденному житті?».
Людина відкидає Божу дію не тільки тоді, коли скоює гріх, але й тоді, коли нехтує внутрішніми пориваннями до добра. Молитва відповідальности – це діялог із Господом про Його поклики і наші відповіді.
Практика щоденного іспиту сумління передбачає віру в повсякденну Божу дію. Оскільки Бог діє щодня, маємо так само Йому відповідати.
Бог діє через знаки. Ми вчимося бачити, читати і приймати їх. Часто вони виразніші, ніж нам здається.
Але ці знаки можуть прочитати лише ті, хто знає «мову Господа». Ми не можемо спілкуватися з тим, хто розмовляє незрозумілою нам мовою. Розуміти Господню «мову» ми навчимося, постійно практикуючи спілкування з Ним. Не потрібні великі декларації. Це мова любови. Вона закодована і невідома тверезим раціоналістам, які не чують серця.
Молитва відповідальности потребує знання «мови» Бога. Інакше іспит совісти є хіба що порожніми роздумами над своїми вчинками і помислами.
Молитва люблячої уважности
Іспит сумління не є звітом раба перед господарем, підлеглого перед керівником, засудженого перед суддею, учня перед учителем. В іспиті сумління люблячі серця відкриваються і провадять діялог любови.
Щоб іспит совісти став молитвою люблячої уважности, потрібен попередній досвід любови Бога до людини. Не навпаки. Щоденна практика формує віру в те, що Бог любить людину.
Ми не осягнемо суті й мети іспиту сумління, не пізнавши Божої любови. Він починається тим, що ми тішимося Господньою любов’ю й дивуємося безумовною щедрістю Його дарів.
Господь засвідчує любов до людини дарами. Тому іспит сумління розпочинаємо «вимірюванням» Божої любови, згадуючи Його дари.
У такому розумінні іспит сумління не є приниженням й упокоренням перед Богом і самим собою. Сприйняття себе і свого життя, навіть якщо в ньому багато хаосу і втрат, не буде гнітючим, якщо спочатку усвідомимо безумовну Божу любов і відкриємо, що вона не залежить від нашої поведінки. Бог завжди поруч – незалежно від нашої вірности чи невірности. Бог вірний завжди.
Пізнавши люблячу уважність Бога, людина спонтанно запитує себе, якою була її відповідь. Так розпочинається справжній діялог Бога і людини.
Саме таку діялогічну структуру містять «Духовні вправи» св. Ігнатія Лойоли. Ось два приклади. Один – із першого тижня вправ, коли реколектант роздумує про свої гріхи і Боже милосердя: «Потрібно уявити Христа, Господа нашого, розп’ятого на хресті, й запитати – як Він, Творець, зійшов до того, щоб стати людиною, від вічного життя перейти до земної смерти, яку Він прийняв за наші гріхи» (ДВ, 53). Після подивування величчю Божої любови автор заохочує: «Звертаючись до себе самого, треба запитати: що я зробив для Христа? Що роблю і маю зробити для Нього? І так, дивлячись, як Він страждає на хресті, потрібно розважити над усім, що спаде на думку» (ДВ, 53).
Другий приклад знаходимо в останній контемпляції про здобуття любови. «Пригадати отримані блага – створення, спокуту та окремі дари. З глибокою любов’ю розважити, як багато зробив для нас Господь і скільки дав нам усього, чим володіє, а поза тим прагне дати нам себе самого, згідно зі своїм Божим задумом. Потому заглибитися в роздуми: що маю запропонувати і віддати Божій Величі, а з тим усім – і самого себе» (ДВ, 234).
Коли людина глибоко входить у Господню любов, а потім у себе саму, то розкриває драматичність своєї ситуації: ми не в силі зосередитися на Богові так, щоб відповісти Йому любов’ю на любов.
Бог вимагає від нас усього: «Люби Господа, Бога свого, усім серцем своїм, і всією душею своєю, і всім своїм розумом, і з цілої сили своєї!» (Мр. 12:30). Перша і головна заповідь показує, що Бог чекає від нас повного зосередження на Його любові. Йдеться про нашу безмежну відданість: і духовну, і психічну, й тілесну. Усе, що є в людині, має засвідчувати любов.
Усвідомивши глибину і радикальність цієї заповіді, зрозуміємо, як далеко ще нам до її виконання. Іспит сумління допоможе зрозуміти, що нашу увагу розвіюють незліченні дріб’язкові справи. Від цього розум і серце не в силі відповісти на Божу любов. Наші думки часто нелогічні, почуття мінливі, а ми самі – непослідовні. Постійне психічне напруження, внутрішні конфлікти підривають силу. Нас мучать нереалізовані амбіції, почуття образи, провини, страх за майбутнє, незгоди з ближніми. Такий стан розпорошує життєву енергію, не даючи нам любити усією душею, усією думкою і всією силою. Щоденний іспит сумління допомагає все це побачити і віддати Богові, щоб Він лікував наші рани і робив нас здатними любити. Лише тоді ми заспокоюємося і внутрішньо міцніємо. Зосередження на Господові та Його любові впорядковує та інтегрує наші думки, почуття, дії, з’єднує силу й енергію. «Коли Бог на першому місці, то все інше – на своєму місці» (св. Авґустин).
Молитва люблячої уважности робить людину справжньою, допомагає зосередитися на любові, на одному і найголовнішому – Богові.
ВПРАВИ
Вправа 1
Пригадай іспити сумління, які здійснюєш вечорами або перед сповіддю останні два-три роки. Як вони виглядали? Скільки тривали? Чи це була щира розмова з Богом, чи тільки «рахування» власних вад та гріхів? Якою була схема твого іспиту сумління (спонтанне згадування гріхів, використання друкованих взірців, каталог Божих заповідей, пригадування найважливіших справ життя)?
Як тепер оцінюєш свої іспити сумління? Чи задоволений ними? Чи вкладаєш у них усе серце? Чи запитуєш себе про найглибші мотиви, прагнення, які формують твій вибір і рішення? Чи шукаєш джерела своєї поведінки?
Що маєш зараз сказати Богові про свої іспити сумління? За що хочеш просити прощення, а за що – подякувати? Чи бажаєш щось у Нього попросити?
Вправа 2
Повернися подумки до найважливіших митей досвідчення Бога у своєму житті. Згадай, як переживав Його присутність і любов у дитинстві, юності тощо. Чи бувало, що ти цілковито віддалявся від Бога? Коли зв’язок з Ним став свідомим і поглибленим? Відколи почав зважати не тільки на релігійне виховання та сімейні традиції, а й на особистий внутрішній досвід?
Подумай, коли найбільше досвідчив Бога, Його любов і близькість? Де і за яких обставин це сталося? Коли досвідчення Бога якось вплинуло на твоє життя?
Згадай «темну ніч» своєї віри, коли існування Бога здавалось тобі абсурдом. Що ти чинив у такі миті – молитва, моральна поведінка?
Що ти хотів би сказати Богові про зв’язок із Ним у різні життєві періоди?
Вправа 3
Спробуй знайти у своєму житті найважливіші знаки єдности з Богом, через які Він хотів тобі щось сказати. Які події Він використав? Через яких людей промовляв до тебе? Чи ти зумів відчитати ці знаки відразу, чи вони ставали зрозумілими через місяці або й роки?
Пригадай усі добрі прагнення і натхнення, які давав тобі Бог. Чи бачиш у цьому якусь послідовність, логіку, яка стає з часом зрозумілою? Чи можеш окреслити «мову», якою Бог промовляв до тебе в ці миті?
Ти йшов за вказівками, чи Бог мусив багато разів повторювати, щоб ти щось зрозумів?
За що хочеш подякувати Богові, а за що – просити прощення?