Установлені офіційно стандарти корисні, але вони не абсолютні. Ми можемо назвати їх умовними. Вони обумовлені чиїмось рішенням. Коли повноваження ухвалювати рішення переходять до когось іншого, стандарти можуть мінятися. Новий король міг вирішити, що кращою одиницею довжини буде розмір його ноги, а не ноги його попередника. Уряди країн Європи вирішили прийняти метричну систему одиниць і перейти на загальну грошову одиницю – євро. Незважаючи на умовний характер таких одиниць, ми приймаємо їх, бо вони суттєво полегшують нам життя.
Якщо ми заглянемо в суть цього питання, то виявимо, що є стандарти, які не залежать від чийогось рішення, як, наприклад, довжина дня й ночі. Доба завжди складається із дня й ночі. Рік складається з 365 діб. Так, колись хтось вирішив розділити добу на 24 частини й назвав їх годинами, але тривалість їх продовжує залежати від чинника, над яким людина не має влади, – від обертання Землі. Години та хвилини – умовні одиниці, які залежать від одиниць абсолютних, не обумовлених людською думкою. На умовні стандарти можна покладатися остільки, оскільки в основі їх лежать стандарти абсолютні.
І нам необхідне надійне підтвердження не тільки тих стандартів, від яких залежить функціонування суспільства, наприклад, одиниць часу, довжини, ваги й курсів валют. Нам також потрібне підтвердження наших знань і думок з важливіших питань.
Ми замислюємося про сенс людського життя. Ми маємо потребу в підтвердженні реальності таких абстрактних понять, як любов, істина, краса, чесність і добро. Ми хочемо бути впевненими в реальності того, про що говорять нам наші почуття, – дерев, гір, птахів, людей. Нам потрібно підтвердження правомірності висновків, яких ми доходимо. І для того, щоб переконатися в правильності нашої думки, нам потрібний інший стандарт, ніж декрет короля або обертання нашої планети навколо своєї осі. Нам потрібне абсолютне мірило.
Відповідно до Тлумачного словника української мови[1], «абсолютний» – це цілковитий, повний, безвідносний, безумовний, взятий сам по собі, без порівняння з чим-небудь, який не має обмежень, самовладний. «Абсолют» – це вічна, незмінна першооснова всього існуючого; щось самодостатнє, незалежне від яких-небудь умов і стосунків. Це вищий і безсумнівний авторитет. Це те, що ми використовуємо як доказ, якщо в чомусь виникають сумніви. Абсолют підтверджує наше знання й надає йому визначеності. Він надійний, незмінний і приймається як щось саме собою зрозуміле.
Щоб переконатися в правильності якоїсь думки, нам необхідно знайти той абсолют, на який вона опирається. Щоб одержати точні відповіді на свої питання, нам потрібний авторитет. Має бути основна абсолютна істина, яка б пояснювала інші істини. Будь-яке знання розвалюється, якщо в його основі не лежить щось безсумнівне. Засобами перевірки істинності або хибності того чи іншого твердження може бути тільки те, що саме не має потреби в підтвердженні[2].
Деякі з перерахованих вище понять є настільки самоочевидними, що взагалі дивно, як хтось може піддавати їх сумніву. Здавалося б, любов, істина, краса, здоровий глузд, чесність й об’єктивна реальність існують і не можуть викликати питань. Однак для сучасної людини немає очевидних істин. Любові, на думку багатьох, не буває. Це не більш ніж інстинкт або викид гормонів, передбачений природою для збереження людського роду. Багато хто вважає, що прекрасне не міститься у світі об’єктивно, а випливає із суб’єктивних особливостей сприйняття. Суспільство дедалі більше сумнівається в абсолютному характері істини. Постмодернізм привчив дуже багатьох людей вважати, що істина умовна й піддається змінам, що одна думка нічим не краща від іншої і що жодна точка зору не може претендувати на перевагу над іншими.
При відсутності абсолютів навіть безсумнівний факт втрачає визначеність. У східних вченнях, зокрема, в індуїзмі та буддизмі, існування – це ілюзія. Те, що нам уявляється реальним, – включаючи наше власне існування, – не більше ніж видіння у великому безособовому космосі. Дуже важко довести зворотне людям, які виходять із такого принципу. Усе, що має підтверджувати об’єктивність світу, для них є частиною сновидіння. Щипок не будить людину, – переконані вони, – пробудження, що уявляється їй, це не більш ніж частина сну.
Ми можемо вважати цю точку зору необґрунтованою й нераціональною, але як у цьому переконатися? Як можна довести реальність або нереальність світу? об’єктивність або суб’єктивність прекрасного? здатність мислення до достовірних висновків про істину?
Як ми можемо знати, що істина взагалі існує? Ми начебто стоїмо в довгому коридорі з безліччю однакових дверей. За якимись із них – істина, за іншими – омана. Як вирішити, у які з них увійти?
Відповідь знайшла маленька дівчинка-першокласниця. Її однокласниця принесла на урок двотижневе щеня, про яке підготувала розповідь. Під час обговорення виникло запитання, якої статі щеня, і діти не знали точно, як це можна визначити. Меган підняла руку.
– Я знаю, як визначити, – сказала вона.
Учителька, уже готуючись розповідати про птахів і бджіл, запитала:
– Яким чином, Меган?
– Ми проголосуємо, – відповіла дівчинка.
Звичайно, ми можемо посміятися. Але саме такої позиції дотримується більшість населення Сполучених Штатів. Принципи демократії, згідно з яким рішення ухвалюються більшістю, ідеї рівності й терпимості привели багатьох до думки, що частка істини є в будь-якій думці. Проблеми, що викликають суперечки, як, скажімо, аборт, гомосексуалізм, евтаназія й свобода сексуальних стосунків, стають прийнятними та правильними, якщо суспільство загалом визнає їх такими. Багато хто заявляє, що має точно таке ж право дотримуватися зазначених «цінностей», як і ті, хто дотримується інших – поваги до гідності іншої людини, чистоти, любові, чесності. Вони не бачать принципового розходження між двома системами цінностей, і вважають, що вибір повинен визначатися більшістю. Для них абсолюти не мають значення або не існують, і в що вірити люди вирішують самі, виходячи із власної зручності.
А якщо спосіб життя теж визначається якимось абсолютом, – як тривалість дня визначається швидкістю обертання Землі, – то не надавати йому значення небезпечно. Чинити так означає вивести своє існування з відповідності із устроєм світобудови. Якщо абсолют існує, стабільність і визначеність у житті можливі тільки на його основі, – навіть якщо суспільство в цілому буде вважати прийнятними інші основи.
Підтримуваний більшістю уряд так само не може вносити зміни в абсолютні норми моральності, як не може змінити й нормальну тривалість доби. Реальність не зміниться ні на йоту через примхи суспільства, що стурбоване власним комфортом. Те, що здається вдосконаленням моральних підвалин, обернеться горем і хаосом.
Істина незмінна й непохитна. В основі її лежить безумовний і не підданий змінам абсолют.
[1] Новий тлумачний словник української мови у 3 т./ Укл. В.В.Яременко, О.М.Сліпушко. – К.: Аконт, 2001. – Т. 1. – С. 14.
[2] Деякі елементи знання є очевидними й не мають потреби в підтвердженні, наприклад, математика або логіка. У нашій книзі ми не розглядаємо питання гносеології.