Безпідставним віруванням гуманізму протистоїть біблійний світогляд, ґрунтований па Святому Письмі. Відповідно до його принципів, Бог – це найвища реальність і абсолютна міра всього. Він незмінний. Призначення людини визначає задум Творця: Той, Хто нас створив, як ніхто інший знає, для чого Він це зробив. Істина й мораль – абсолютні, оскільки випливають із абсолютного Джерела й становлять відображення Його істини і благодаті. Життя має сенс та цінність, якими Всевишній його наділив, сотворивши людину на власний образ і подобу. Кредо цього світогляду – «люби Господа Бога твого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою… люби свого ближнього, як самого себе» (Євангеліє від Матвія 22:37-39). Отже, попри лукавість терміну «гуманізм», любов до ближнього – це складова саме християнського світогляду. Любов до Бога, Який полюбив нас, неминуче має відображатися в любові до людини, яка носить у собі Його образ.
Усупереч міфу, який насаджують гуманісти, гуманізм не був і не міг бути джерелом просвіти. Освіта, як і наука, – плоди християнського світогляду. Чи є на світі хоч один народ, писемність якому дали атеїсти? На межі епох переважна частина Європи була заселена безліччю диких неосвічених племен. Ризикуючи власним життям, місіонери йшли в ці народи, вивчали їхню культуру та діалекти, створювали для них писемність і перекладали Писання їхніми мовами. Для багатьох суспільств освіта і християнство стали синонімами.
У цьому легко переконатися на прикладі східних слов’ян. Вірні духові Писання іноземці (Йоганн Готський, Кирило, Мефодій та багато інших), не шкодуючи сил і часу, прагнули донести до порізнених протослов’янських племен Слово Боже – як записане, так і втілене в Христі. Наслідком столітніх місіонерських зусиль стала поява слов’янської Біблії, а відповідно – слов’янської писемності як її носія. Те, що сталося тисячу років тому зі слов’янами, понині відбувається всюди, де місіонери продовжують нести Слово Боже народам, які не мають своєї писемності. Письменність і Євангеліє незмінно крокують пліч-о-пліч. Саме християни заклали фундамент європейської системи освіти – як народної, так і університетської. При спільнотах поставали школи або класи, де всіх охочих безплатно навчали грамоти. Задля навчання тих, хто навчатиме інших, Європу вкрила мережа університетів (перші з них були засновані в Болоньї, Парижі та Оксфорді ще в XII столітті). А необхідність розуміти те, як саме треба навчати людей, привела до розвитку наукової педагогіки, підстави якої заклали такі мужі віри, як лорд-канцлер Англії Френсіс Бекон (1561-1626) і чеський єпископ Ян Амос Коменський (1592-1670).
Ще сильніший поштовх просвіті дало книгодрукування, яке також мало початковою метою поширення Біблії. Будь-яка книжка, навіть якнайбільш безбожна та богохульна, побачила світ завдяки тому, що була надрукована на устаткуванні, яке було створене заради друку Божого Слова. Уже самим своїм існуванням вона свідчить про значення Святого Письма! Плоди просвітництва – породження якраз християнського світогляду, хоч би як гуманісти намагалися їх привласнити.
Але ніде моральна світоглядна дилема не стоїть так гостро, як у контексті освіти: якщо християнське вчення – омана, то ми, слідуючи за принципом інтелектуальної чесності, не маємо права його поширювати, хоч би яким практично корисним воно здавалося. Якщо ж є достатня імовірність того, що воно – істинне, то наш обов’язок – надати учням змогу ознайомитися з ним. Ну а сама Біблія і взагалі не залишає місця для релігійного нейтралітету: «Хто не зо Мною, той проти Мене; і хто не збирає зо Мною, той розкидає», – каже Господь (Євангеліє від Луки 11:23, Євангеліє від Матвія 12:30).