Отже, суперечка точиться не між наукою та релігією, а між наукою однієї релігії та наукою іншої релігії. Креаціонізмові (біблійному вченню про те, що Бог створив світ) протиставляється не наука, а релігійна ідеологія еволюціонізму: релігія гуманізму «віри в людину».
Назва «гуманізм» звучить так привабливо! Вона співзвучна з такими словами, як «гуманний», «гуманітарний» та інші. Але це не повинно вводити нас в оману. Ідеться про релігію поклоніння людині. Відповідно до доктрини гуманізму, людина становить найвищу реальність і відносну міру всього.
Чому відносну? Та тому, що людина сама собою не абсолютна! Наприклад, наша думка може довільно змінюватися залежно від інформації, яку ми дістаємо, а тому яку з думок вважати абсолютною точкою відліку – вчорашню, сьогоднішню чи завтрашню?
За цього підходу все у світі є породженням випадку, а призначення немає як такого, адже його має визначати творець, існування якого гуманізм заперечує. Істина в такому разі теж відносна і зводиться до різноманіття людських думок, а мораль – ситуативна. Скажімо, я забрав у тебе гроші. Це добре чи погано? Ну, дивлячись, кому. Мені – добре, тобі – погано. Насправді ж тобі теж добре, просто ти про це ще не знаєш. Адже виживає найбільше пристосований. Я тобі дав урок, а за освіту треба платити. Наступного разу ти будеш більше пристосованим і забереш удвічі більше…
Хоч як парадоксально це звучить, для гуманіста людське життя як таке взагалі не має принципового сенсу й цінності. Зрозуміло, що мені моє життя дороге. Але – тільки моє. Тому якщо для його підтримання треба використати чиїсь органи або, скажімо, стовбурові клітини, отримані з «ембріонального матеріалу» (тобто зі ще не народжених дітей), – то хіба це проблема? Для людини, чиєю молитвою стало «нехай буде воля моя», усе життя перетворюється на служіння собі, улюбленому. Задоволення власних бажань набуває сакрального сенсу, і тому гуманіст не потребує додаткових релігійних обрядів. Саме на відсутності обрядів будуються аргументи, що ні гуманізм, ні атеїзм не є релігіями, і говорити про них належить лише як про види світогляду. Але сутність від цього не змінюється.
Гуманізм – найдавніша релігія під сонцем. Її кредо було проголошене ще на самому початку історії людства: ви станете як боги, ви самі вирішуватимете, що таке добро і що таке зло (див. Книга Буття 3:5). Одначе, крім нашого безпідставного бажання вважати себе вищою сутністю, жодного іншого обґрунтування цей погляд не має. А віра, позбавлена обґрунтувань, це якраз і є марновірство: у що хочемо, у те й віримо, і відчепіться від нас зі своїми фактами.
Так, біохімік і письменник-фантаст Айзек Азімов (1920-1992), який аж до самої смерті очолював Американську асоціацію гуманістів (American Humanist Association), писав: «Я не маю доказів, що Бога немає, але я так сильно в цьому переконаний, що вважаю зайвим марнуванням часу шукати докази». Певна річ, це висловлювання до сфери наукових пошуків ученого аж ніяк не належить. Це – заява релігійного фанатика, який відкидає біблійну заповідь, співзвучну з головним принципом емпіричного підходу в дослідницькій діяльності: «Усе перевіряйте» (1 Послання до солунян 5:21; переклад І. Хоменка).
Думка про те, що людина є найвищою сутністю, ґрунтується на ідеї природного еволюційного прогресу природи загалом (хоч би що з нею роби – вона стає тільки кращою й кращою) і людини зокрема (хоч би що з нею роби – вона теж стає тільки кращою). Ця ідея стала невід’ємною частиною сучасного космологічного міфу. А проте, це марновірство не лише не підтверджується даними наукових спостережень, але, навпаки, суперечить як фундаментальним законам природи, так і Писанню, яке стверджує, що все творіння перебуває в неволі тління (Послання до римлян 8:21).
Гуманістичний світогляд не справджується навіть із суто прагматичного погляду, який стверджує, що практика – критерій істини. Хоч би де людину проголошували вищою цінністю, справа зазвичай закінчувалася терором, гільйотиною, концтаборами, винищенням тисяч людей «в ім’я людини»: від Французької революції й до тоталітарних режимів новітнього часу. Хоч як парадоксально це звучить, там, де вищою цінністю є не людина, а Бог, у людини набагато більше шансів на щасливе життя. Натомість там, де вища цінність – сама людина, людині навіть жити виявляється небезпечно.
Зрештою, атеїстичні ідеї, закладені в основу гуманізму, неслушні з погляду моралі. Знову й знову доводиться слухати поблажливі зізнання самих атеїстів, що, мовляв, треба дозволити «народу» (натовпові, масам, електоратові тощо – термінологія може змінюватися) вірити в Бога, оскільки від цього люди, мовляв, стають кращими. Питання про можливу істинність християнського віровчення за такого підходу залишається поза розглядом, ну бо ж у такому разі постає проблема: як так стається, що імовірно помилкове вчення (християнство) робить людей кращими, до чого виявляється принципово нездатним імовірно істинне вчення (атеїзм)?
Навіть Вольтер (1694-1778), який цілеспрямовано підривав вплив Церкви, сам прагнув зберегти запозичений у неї ж таки жанр повчальних проповідей. І вже у першій з них він проголошує: «Закликаю, брати мої, принаймні поглянути, наскільки корисна така віра і як ми зацікавлені в тому, щоб вона була відображена в усіх серцях. Принципи ці необхідні для збереження людського роду». Завзятий антиклерикал, який закликав «роздушити гадину» релігії, по суті, визначав, що без віри в Бога людство приречене!
Проводячи свої атеїстичні зібрання, Вольтер строго стежив за тим, щоб обговорювання не починалося, доки останній слуга не покине територію помістя. Лише після цього він звертався до однодумців: «Тепер, панове, ви можете продовжити ваші промови проти Бога. Я не бажаю, щоб мої слуги зарізали та обікрали мене цієї самої ночі, тому я волію, щоб вони вас не слухали». Відомими стали й слова сестри милосердя, яка провела кілька годин біля смертного ложа Вольтера: «Я вам скажу, що за всі багатства Європи не хочу бачити іншого безбожника, який помирає. Це було щось жахливе».
Відмова від біблійних підвалин повернула європейську культуру на 2000 років назад – до того, від чого вона весь цей час відходила: «Пізнавши Бога, не прославляли Його, як Бога, і не дякували, але знікчемніли своїми думками, і запаморочилось нерозумне їхнє серце. Називаючи себе мудрими, вони потуманіли, і славу нетлінного Бога змінили на подобу образа тлінної людини, і птахів, і чотириногих, і гадів. Тому то й видав їх Бог у пожадливостях їхніх сердець на нечистість, щоб вони самі знеславляли тіла свої. Вони Божу правду замінили на неправду, і честь віддавали, і служили створінню більш, як Творцеві, що благословенний навіки, амінь. Через це Бог їх видав на пожадливість ганебну, бо їхні жінки замінили природне єднання на протиприродне. Так само й чоловіки, позоставивши природне єднання з жіночою статтю, розпалилися своєю пожадливістю один до одного, і чоловіки з чоловіками сором чинили. І вони прийняли в собі відплату, відповідну їхньому блудові. А що вони не вважали за потрібне мати Бога в пізнанні, видав їх Бог на розум перевернений, щоб чинили непристойне. Вони повні всякої неправди, лукавства, зажерливости, злоби, повні заздрости, убивства, суперечки, омани, лихих звичаїв, обмовники, наклепники, богоненавидники, напасники, чваньки, пишні, винахідники зла, неслухняні батькам, нерозумні, зрадники, нелюбовні, немилостиві. Вони знають присуд Божий, що ті, хто чинить таке, варті смерти, а проте не тільки самі чинять, але й хвалять тих, хто робить таке» (Послання до римлян 1:21-32). Написано це в середині І століття Р. Х. Але, погодьтеся, читається – як огляд сьогоднішніх новин.