«Коли ж служіння смерті, вирізане на каменях буквами, було таке славне, що Ізраїлеві сини не могли дивитись на обличчя Мойсея, через славу минущу обличчя його, скільки ж більш буде в славі те служіння духа! Бо як служіння осуду слава, то служіння праведности тим більше багате на славу! Не прославилося бо прославлене, у цій частині, ради слави, що вона переважує, бо коли славне те, що минає, то багато більш у славі те, що триває!»
Два підлітки, увійшовши до вітальні, сіли і розвалилися в кріслах. Вони обидва слухали через навушники музику, і вираз їх облич був абсолютно відсутнім, оскільки вони були поглинені звуками чутними тільки для них одних. Один з них ритмічно мотав головою в різні боки; другий рухав пальцями, уявляючи себе гітаристом.
Ніхто з них не звертав уваги на те, що відбувалося в цей момент в іншому кінці кімнати. Там за піаніно тим часом сиділа гостя сім’ї; вона була знаменитою піаністкою, але ніхто з членів цієї сім’ї не знав про це; вона була приятелькою їх добрих друзів, які попросили прийняти її на пару днів. І зараз вона репетирувала перед концертом. Звуки тихої і прекрасної музики розливалися по всій кімнаті, проникали в передпокій, летіли вгору сходами – наповнювали увесь будинок, народжуючи в слухачів таке відчуття, неначе несподівано на їх очах розцвів сад, від якого розносяться весняні пахощі квітів і дерев.
Хазяйка будинку спустилася зі своєї кімнати вниз і увійшла до вітальні. Вона зупинилася в дверях, і при погляді на своїх двох дітей на її обличчі відбилося змішане почуття нерозуміння і розгубленості. Потім вона владним жестом спробувала показати їм, щоб вони на секунду відволіклися і звернули увагу на живу музику.
– Хіба ви не розумієте, чого себе позбавляєте? – неголосно промовила вона.
Старша дочка, слухаючи на своєму плеєрі через навушники чергову композицію якогось гурту, що виконував важкий рок, прочитала лише по губах, що сказала мати, і запитала:
– Що ти маєш на увазі?
– Я маю на увазі те, – відповіла мати, – що в нашому будинку звучить чудова музика, а ви навіть уваги на це не звернули!
Хлопчик, який був трохи молодший за свою сестру, на хвилину зняв навушники і спробував послухати те, що грала їх гостя.
– Ця музика нікуди не годиться! – сказав він. – Вона схожа на якесь тужливе дзвякання дзвоника.
І він знову одягнув навушники з музикою, що гуркотить звідти.
Мати зробила ще одну спробу напоумити їх.
– Послухайте, – сказала вона, – те, що зараз ви слухаєте на своїх плеєрах, буде забуте буквально через декілька днів. Наступного тижня ви слухатимете вже щось нове і навіть не згадаєте про те, що зараз гримить і деренчить у вас у вухах. Але те, що вона грає на піаніно, живе у віках. Люди насолоджуються цією музикою вже не одне століття, і вона стає для них ще важливішою і змістовнішою з кожним роком!
– Я радий за них, – відповів хлопчик, – але мені це абсолютно не цікаве.
Я розумію, що навів недосконалий приклад для порівняння. Протиставлення, яке наводить Павло, набагато більш глибоке і серйозніше, ніж контраст, який можна відчути між сучасною рок-музикою, безліч композицій якої не живе довше за два-три тижні, і знаменитими творами великих композиторів-класиків. Контраст зі сфери музики навіть може породити асоціації з культурним снобізмом, який Павло терпіти не міг. Але ситуація, коли засмучена мати намагається переконати послухати класичну музику своїх дітей, яким такого роду музика абсолютно байдужа, чимось нагадує становище, в якому опинився Павло, намагаючись довести до свідомості коринтян розуміння того, що прагнення отримати Духа – річ набагато важливіша, а головне гідна їх, ніж гонитва за смертю; що «новий Заповіт», який Бог уклав з людством через Ісуса Христа, – це щось набагато славніше, ніж «Старий Заповіт», який був укладений раніше через Мойсея.
Сенс протиставлення для нас тут більш ніж очевидний – поза сумнівом, Павло робить таке протиставлення навмисно, щоб з цим неможливо було не погодитися, – але не для коринтських християн. Що залишається не зовсім зрозумілим для нас, так це причина, по якій Павло зосереджує таку увагу на вказаному моменті. Можливо, у Коринті були люди, які учили членів ще молодої церкви необхідності дотримувати Закон Мойсеїв? Але в посланні в цілому – за винятком цього фрагмента – немає нічого, що підтверджувало б таке припущення. (У 11:22 апостол звертається до своїх опонентів, які були явно юдеї, проте там не з чого не видно, що вони учили про важливість Закону подібно до проповідників, з якими Павло веде полеміку в Посланні до Галатів.)
Мені думається, що Павло, швидше, хотів недвозначно раз і назавжди вирішити з коринтянами це питання – показати, як недосяжно новий Заповіт перевершує старий; і, роблячи це, він, як завжди, звертається до історії про встановлення Старого Заповіту. Розділ 3, фактично, є першою частиною розгорнутої аргументації, яку Павло вибудовує крок за кроком, досягаючи вищої точки в 6:3-10, де він роз’яснює коринтянам, що життя і служіння істинного апостола Ісуса Христа насправді набагато славніші, не дивлячись на те, що для них воно могло не здаватися таким.
Члени коринтської церкви уявляли собі, що всякий апостол – що вважався лідером нового руху, до якого вони прилучилися, – повинен повністю відповідати стандартам ефективного і успішного керівника, що володіє витонченим ораторським стилем, має особисту чарівливість і вміє догодити натовпу, прикладів чого тоді можна було зустріти просто безліч. Але Павло категорично заявляє їм із цього приводу, що всі вказані якості можна порівняти, використовуючи реалії сьогоднішнього дня, з дешевою низькопробною популярною музикою, і вони не мають нічого спільного із способом життя, до якого закликає Блага звістка про Ісуса. Вони подібні (щось аналогічне Павло міг мати на увазі) до похмурих тінейджерів, які не хочуть навіть краєм вуха послухати справжню музику, які не в змозі відчути, що в ній містяться і пристрасть, і краса, і захват, і любов, причому в такій мірі, якої вони собі і уявити не можуть. А спосіб, який Павло обирає для того, щоб розповісти їм про це, – це одне з біблійних оповідань про Мойсея, яке протиставляється історії Благої звістки і діям Духа.
Одна з подій у Мойсеєвому житті, яку наводить Павло, знаходиться у Вих. 34. Мойсей, піднявшись на гору, перебував там довгий час, отримуючи від Бога настанови відносно того, як і з чого будувати скинію, в якій сам Бог збирався оселитися і таким чином перебувати серед Свого народу. Народ же тим часом переконав Аарона відлити ідола, золотого тельця, відносно чого раніше Мойсей від імені Божого наказав у своєму Законі, що такого роду діяння повинні каратися смертю. Мойсей, якому Бог відкрив те, що сталося, був у такій ситуації вимушений клопотати про народ, благаючи Бога простити їх провину перед Ним. Палке благання з глибини серця зробило Мойсея здатним отримати нове одкровення про Бога: Мойсеєві була дещо відкрита слава Божа і він осягнув, що Бог, залишаючись непримиренним до гріха, одночасно є Бог усе покриваючої і незникаючої милості. І коли Мойсей повернувся після сходження на гору в стан ізраїльтян, його обличчя світилося, і народ був так сильно цим наляканий, що Мойсеєві довелося накинути на обличчя покривало і постійно носити його, за винятком тих моментів, коли він входив у скинію, де Бог являв йому Свою присутність і говорив з ним лицем до лиця.
Основна Павлова теза тут, таким чином, полягає в тому, що незважаючи на всю велич цього одкровення Божого, воно втрачає всяке значення порівняно з тією славою, яка відкрилася завдяки Благій звістці, Звістки про Ісуса, через Якого Божий Дух могутньо діє в людях, щоб наповнити їх життя і принести їм остаточне позбавлення від смерті і засудження. Проте, подібно до матері в описаному мною випадку, Павлу доводиться обґрунтовувати це положення, оскільки його істинність неочевидна для людей, розуми і серця яких захоплені абсолютно іншою культурою і які дотримуються власної системи цінностей, що разюче відрізняється від його. Звичайно, Павлове обличчя не сяє світлом у буквальному розумінні; будь воно так, коринтяни взяли б це до уваги і, можливо, виявили більшу повагу до нього. Але Павло намагається донести до них, що коли Бог діє серед них Своїм Духом, то вони дістають доступ до слави, що набагато перевершує Мойсеєву славу.
Суть цієї частини аргументації полягає, фактично, у тому, що християни повинні керуватися у своєму житті не тим, що видиме для всіх, але тим, що доки значною мірою приховане (див. 4:18); але саме це останнє і є те, що перебуватиме вічно, а не є просто яскравими і гучними досягненнями цього світу, сьогодні блискучими, а завтра зникаючими в небутті; воно не є просто спосіб життя або один з типів культури, оскільки все це тлінне і скороминуще, але є тим, що відноситься до життя по той бік смерті. Велика частина цього послання присвячена пов’язаній з усім цим тематикою, і в цьому фрагменті він зосереджує увагу на тому контрасті, який існує між усіма визнаним і славним служінням Мойсеєвим і як здається зовнішньому спостерігачеві неславним служінням, яке здійснює Павло як апостол. Він закликає їх прагнути до справжньої слави, хоча в даний момент вони і не в змозі її бачити; намагатися розчути таємничу і заворожливу музику Благої звістки, не дивлячись на те, що доки вони більше прив’язані до скороминущого блиску і гуркоту культури, що оточує їх. Це заклик, до якого церкві необхідно прислухатися знову і знову.