24. «Мій гріх передо мною постійно»

Одного разу під час канікул я скористався нагодою, щоб відвідати в провінційному містечку старенького священика, якого дуже шаную. Паралізований, він не виходить зі своєї кімнати, але зі свого крісла дивиться цілий час на шпиль старого собору і молиться – постійно.

Важко передати, що я відчуваю в його присутності. Від нього немов би струменить якась надзвичайна чистота, яка проникає всередину вас. Чистота виходить від нього, але вона не є його: це сяйво Божої чистоти, що випромінюється через істоту, яка стала прозорою. Слухаючи його, я запитую себе: як він досягнув цієї прозорости? І мені на думку спадає одне слово – смирення. Справді, він часто згадує про свою «нікчемність», наголошуючи на стражданні – умиротвореному, довірливому, радісному.

Напередодні я отримав листа, в якому ви пишете: «Я б дуже хотів не думати надміру про мої гріхи, це зневіряє мене». Ваша фраза пригадалася мені під час однієї розмови, контрастуючи дивовижним чином з позицією мого співрозмовника, і я процитував її йому, не називаючи, звісно, вашого імени. Завдяки чому зміг почути ось таку, надзвичайно цінну думку:

«Подивіться на митаря з притчі: він стоїть перед Богом, не сміючи підвести очей. Він б’є себе в груди, не перестаючи повторювати: “Боже, будь милостивий до мене грішного!…” (Лк. 18:13). Він є досконалий у своєму смиренні. Але для нього смирення не є, як для багатьох инших людей, ще однією чеснотою, якою слід пишатися. Він лише пояснює Господеві те, що констатує впродовж усього дня: що він є грішник. У цьому сенсі Господь очікує від нас лише цього одного: усвідомлення, визнання наших гріхів, відмови від них, жалю за них. Як і апостол Павло, я кажу “гріх” в однині, тобто маю на увазі те зло, з якого витікають усі наші численні гріхи. Неможливо відгородитися від гріха, він немов приклеєний до нашої душі. Але краще щось робити, аніж впасти в розпач і зневіритись. Краще щось робити, аніж сховатись перед Богом, як Адам після гріхопадіння, чи просити Його відійти, як Петро після чудесної риболовлі – треба постати нагими перед правдивим Богом і показати Йому наші жалі. А гріх усвідомлений, визнаний, спокутуваний вже не є гріхом, лише «неміччю», що взиває до ласки наймилосерднішого Отця. Бо ж якщо ми визнаємо наш гріх, називаємо його на ім’я, шкодуємо за нього, ставимо його перед очищаючий погляд Бога, – тоді він перестає бути небезпечним, і ось ми вже чудесним чином очищені. Людина, яка в молитві, година за годиною, живе у внутрішній поставі звіряння Богові своїх гріхів, стає немов прозора вода, в якій віддзеркалюється чистота небес».

У ході нашої розмови, коли пролунав цей вигук: «Ах! Коли б я тільки знав його, оте темне дно моєї душі, отой розсадник гріха!», – я пригадав репліку, настільки сильну, що якоїсь миті повірив, що й мій приятель звільниться від своєї бездіяльности: «Не зводьте наклепи на єство своєї душі. У дитини Божої не єство душі забруднене гріхом, а лише її темні, ще не євангелізовані ділянки. Не забувайте ніколи, що єство християнина – від моменту хрещення – це місце, осяяне промінням, безконечно чисте, завдяки благословенній присутності Пресвятої Тройці. Якби ж то християни розуміли, що небо – не десь там, далеко, а в них самих, у центрі їхніх сердець, що глибина їхньої душі вже цілком занурена в безмежну любов Бога і що їм лишається тільки одне: дозволити цій любові подолати останні гнізда опору, завоювати всі куточки їхнього внутрішнього світу!»

Ви скажете мені, що я не чітко відповів на ваше прохання дати пораду щодо того, як управляти молитвою. Але внутрішня постава визнання власного гріха – це вже початок кожної правдивої молитви, як і власне християнського життя.

Попередній запис

23. Вовняна нитка

Наступний запис

25. Тому, хто вважає себе негідним молитися