25. Тому, хто вважає себе негідним молитися

Керуючись метою дати пораду одній жінці-вдові, я запитав у неї про еволюцію її духовного життя. «Своїм внутрішнім життям я зобов’язана Сержу (чоловікові), – відповіла жінка. – Якщо точніше, його ставленню до мене під час ганебної сторінки мого подружнього життя: будучи вже п’ять років одруженою і маючи двох дітей, я зрадила чоловіка. Однак я його кохала. Не бажаючи руйнувати своє щастя, я пильнувала, аби він нічого не запідозрив. Його любов до мене, виняткова за силою, поглиблювалася з дня на день. Одного разу – пригадую, це було взимку – він мені висловив, і то словами, що торкнулися глибини мого серця, свою ніжність, свою повагу, своє захоплення. Цього було вже занадто. У мене вирвалось: “Якби ти тільки знав!” – “Я знаю”, – відповів він. Ці слова викликали в мене обурення – настільки ж сильне, як і несправедливе: “То для чого розігрувати цю жахливу комедію? Одне з двох: або ти зовсім не страждаєш через те, що знаєш, – і це є підтвердженням того, що ти мене не любиш, або ж ти сильно переживаєш, і тоді твій спокій є неправдою та лицемірством!”

Я втратила самоконтроль і, сповнена агресії, іронії, намагалася його вколоти. Він почекав, аж поки я заспокоюся. І тоді спокійно, серйозно, лагідно додав: “Зрозумій! Протягом шести місяців я жорстоко страждав, але моє страждання можна було витримати, бо ж воно мене не руйнувало, тоді як твоє зло тебе руйнувало – для моєї любови це було нестерпно. Я добре знав, як маю чинити: єдине, що я міг робити, – любити тебе ще більше, ніж раніше, щоб ти воскресла в любові, щоб ця любов, цілком нова, не лише спалила своїм полум’ям твоє зло, але й утворила в тобі нове серце, нову чистоту, красу – ще більш осяйну, ніж раніше”. І справді, любов Сержа в ту ж мить створила з мене нову істоту».

Розповідь цієї жінки дозволила мені краще затямити, що то є – справжнє прощення. Зверхнє прощення викликає спротив, бунт; стримане, несміливе – пригнічує; без любови воно не може ані звільнити, ані врятувати. Лише правдиве прощення, плід надзвичайно чистої любови, може змусити струменіти живе джерело в серці невірного, відновити того, хто загубив любов, змушуючи його відродитись у любові.

Чи можу я сподіватися, що той давній спогад допоможе вам зрозуміти, чого Господь очікує від нас? «Я вважаю себе негідним молитися», — написали ви мені. Але коли ж тоді ви молитиметесь? Коли вам вдасться звільнитися від гріха, відмитися від усякого бруду та недосконалости? Ви забуваєте, однак, що любов Христа, і лише вона одна, може вас очистити, переробити, освятити? Замість того щоб уникати її, йдіть до молитви, поставте перед Його поглядом свою грішну душу. Ви відкриєте, що для Бога прощати – це любити, любити такою любов’ю, яка повертає до життя в темряві і немочі душі, любов’ю цілком новою, яка не лише очищає, не лише відновлює, але приводить її до зовсім нової досконалости. Згадайте погляд Христа в той момент, коли Петро зрікся Його… Ви гадаєте, то був погляд докору чи гніву? Ні, значно гірше – то був погляд ще сильнішої любови, погляд, що виражав почуття – ще ласкавіше, ще палкіше, ще всеохопніше, ніж завжди. Петро не зміг опиратися цій любові; його серце немов розірвалося, і з нього вирвалося ридання – водночас гірке і лагідне. В ту мить, під спільною дією Христового погляду і Христового Духа, що працював у ньому, нова любов охопила всю його істоту – така сильна, що мине небагато днів після його зречення, і він сміливо, без вагань, скаже Христові: “Так, Господи, відаєш Ти, що кохаю Тебе!” І Петро не лукавив. Ця нова любов, що її відродив до життя в ньому погляд Учителя, вестиме його аж до того, що він віддасть своє життя на хресті, перед тим невтомно проповідуючи людям любов, якою нас полюбив Бог.

Попередній запис

24. «Мій гріх передо мною постійно»

Наступний запис

26. З ніг до голови