Керуючись метою дати пораду одній жінці-вдові, я запитав у неї про еволюцію її духовного життя. «Своїм внутрішнім життям я зобов’язана Сержу (чоловікові), – відповіла жінка. – Якщо точніше, його ставленню до мене під час ганебної сторінки мого подружнього життя: будучи вже п’ять років одруженою і маючи двох дітей, я зрадила чоловіка. Однак я його кохала. Не бажаючи руйнувати своє щастя, я пильнувала, аби він нічого не запідозрив. Його любов до мене, виняткова за силою, поглиблювалася з дня на день. Одного разу – пригадую, це було взимку – він мені висловив, і то словами, що торкнулися глибини мого серця, свою ніжність, свою повагу, своє захоплення. Цього було вже занадто. У мене вирвалось: “Якби ти тільки знав!” – “Я знаю”, – відповів він. Ці слова викликали в мене обурення – настільки ж сильне, як і несправедливе: “То для чого розігрувати цю жахливу комедію? Одне з двох: або ти зовсім не страждаєш через те, що знаєш, – і це є підтвердженням того, що ти мене не любиш, або ж ти сильно переживаєш, і тоді твій спокій є неправдою та лицемірством!”
Я втратила самоконтроль і, сповнена агресії, іронії, намагалася його вколоти. Він почекав, аж поки я заспокоюся. І тоді спокійно, серйозно, лагідно додав: “Зрозумій! Протягом шести місяців я жорстоко страждав, але моє страждання можна було витримати, бо ж воно мене не руйнувало, тоді як твоє зло тебе руйнувало – для моєї любови це було нестерпно. Я добре знав, як маю чинити: єдине, що я міг робити, – любити тебе ще більше, ніж раніше, щоб ти воскресла в любові, щоб ця любов, цілком нова, не лише спалила своїм полум’ям твоє зло, але й утворила в тобі нове серце, нову чистоту, красу – ще більш осяйну, ніж раніше”. І справді, любов Сержа в ту ж мить створила з мене нову істоту».
Розповідь цієї жінки дозволила мені краще затямити, що то є – справжнє прощення. Зверхнє прощення викликає спротив, бунт; стримане, несміливе – пригнічує; без любови воно не може ані звільнити, ані врятувати. Лише правдиве прощення, плід надзвичайно чистої любови, може змусити струменіти живе джерело в серці невірного, відновити того, хто загубив любов, змушуючи його відродитись у любові.
Чи можу я сподіватися, що той давній спогад допоможе вам зрозуміти, чого Господь очікує від нас? «Я вважаю себе негідним молитися», — написали ви мені. Але коли ж тоді ви молитиметесь? Коли вам вдасться звільнитися від гріха, відмитися від усякого бруду та недосконалости? Ви забуваєте, однак, що любов Христа, і лише вона одна, може вас очистити, переробити, освятити? Замість того щоб уникати її, йдіть до молитви, поставте перед Його поглядом свою грішну душу. Ви відкриєте, що для Бога прощати – це любити, любити такою любов’ю, яка повертає до життя в темряві і немочі душі, любов’ю цілком новою, яка не лише очищає, не лише відновлює, але приводить її до зовсім нової досконалости. Згадайте погляд Христа в той момент, коли Петро зрікся Його… Ви гадаєте, то був погляд докору чи гніву? Ні, значно гірше – то був погляд ще сильнішої любови, погляд, що виражав почуття – ще ласкавіше, ще палкіше, ще всеохопніше, ніж завжди. Петро не зміг опиратися цій любові; його серце немов розірвалося, і з нього вирвалося ридання – водночас гірке і лагідне. В ту мить, під спільною дією Христового погляду і Христового Духа, що працював у ньому, нова любов охопила всю його істоту – така сильна, що мине небагато днів після його зречення, і він сміливо, без вагань, скаже Христові: “Так, Господи, відаєш Ти, що кохаю Тебе!” І Петро не лукавив. Ця нова любов, що її відродив до життя в ньому погляд Учителя, вестиме його аж до того, що він віддасть своє життя на хресті, перед тим невтомно проповідуючи людям любов, якою нас полюбив Бог.