Ось уривок з листа, якого я щойно отримав:
«Мені сорок років, я ніколи досі не хворів. Отож тепер я переживаю цілком новий досвід, і, запевняю вас, невтішний. У перші дні в мені волав протест. Мене передавали з рук в руки, як якийсь предмет, яким маніпулюють задля задоволення і навіть не завдають собі труду серйозно відповідати на прохання про пояснення. Важко повірити, що досі найбільші страждання, яких мені доводилося зазнавати, були викликані тим, що мій секретар пересунув на моєму робочому столі машинку для нарізання паперу! Жахливе пережиття – бути лише річчю… Так, звісно, річчю, про яку піклуються, яку оглядають, ремонтують, перевіряють її функціональний стан, але все одно – річчю, тобто пасивною істотою. Я заздрив останньому із клошарів[1]: він видавався мені великим паном, який розпоряджається собою, у порівнянні з цим багатієм у комфортабельній клініці, який є лише річчю і яким розпоряджаються инші».
Я хотів би звіритись вам із того, що спало мені на думку, коли я читав ці рядки. Вони є продовження нашої останньої розмови.
Мій респондент має рацію: немає нічого боліснішого для вільної людини, яка цілком справедливо пишається своєю самостійністю, аніж стати залежним – це немов утратити гідність своєї особистости. Але, власне кажучи, незалежність – це поняття морального порядку.
У шпиталі, у таборі для депортованих, під тортурами люди залишаються вільними. Їхнє тіло стає жертвою, здобиччю инших, але їх душа – непідвладна нікому. Лише тоді, коли піддається душа, людина стає річчю, чимось. Я визнаю поза тим, що фізична залежність диктує певні умови для людської незалежности, ось чому вона видається болісною.
І от, цю незалежність, таку їй дорогу, любляча людина має нестримну потребу присвятити істоті, яку любить, і саме тому, що незалежність є її найдорогоціннішим скарбом, а пожертва цим скарбом є незаперечним доказом почуттів того, хто любить иншого більше, ніж себе. Ось чому така людина щаслива заявити, що належить иншій людині, є її річчю. У XVII ст. прийнято було проголошувати себе рабами улюбленої особи – умною для раба було залишатись річчю в розпорядженні иншої людини, а не особою, що має власну автономність.
Молитися – це переносити ці ж почуття в наші стосунки з Богом. Це бажати, радісно й палко, бути власністю Бога, Його річчю. Це відпочинок у залежності добровільній, бажаній, улюбленій: «Немов ціпок у руці в подорожнього», – писав Пеґі[2]. Людина молитви так глибоко шанує цю залежність, що відкриває її більш радикально, природно. Вона може повставати проти неї, але не може вчинити так, щоб не бути зобов’язаною Богові існуванням, і не один лише раз, а постійно, щомиті. Молитва – це час, коли, відсуваючи ілюзію автономії, яку часом охоплює її в дії, вона починає усвідомлювати свою глибинну залежність, дає на неї згоду, вкладає себе до рук Отця, немов річ, якою просить розпоряджатися: «Іn manus tuas, Domine…»[3].
Він добре це розумів, той старий священик, вся духовність якого оберталась навколо ідеї залежности від Господа, і який одного разу звірився мені: «Достатньо, щоб у думці виникло це слово – “залежність”, – і я входжу в молитовний стан».
[1] Клошар (фр.) – бездомний, жебрак
[2] Пеґі, Шарль (1873-1914) – французький письменник та військовий. Був прихильником т.зв. «персонального соціялізму». Наприкінці життя навернувся до католицтва. Загинув на самому початку І світової війни, залишивши численні есе, поетичні та полемічні твори епіко-профетичного спрямування (найвідоміший – «Таємниця любови Жанни д’Арк»)
[3] «Іn manus tuas, Domine…» (лат.) – «Отче, у руки Твої…» – молитва Ісуса на хресті