Блаженство миротворців говорить нам про мир саме як про завдання. Якщо Бог-Отець та історично воскреслий Христос є істинним джерелом християнського миру, то бути миротворцем означає не винаходити чи творити мир, але передавати його, дозволити пройти через нас Божому миру і миру Христовому, «що перевищує всяке знання». «Благодать вам та мир від Бога, Отця нашого, і Господа Ісуса Христа!» (Рим. 1:7): це той мир, який апостол Павло передає християнам Риму. Ми не можемо бути джерелами, а тільки каналами миру. Молитва, що приписується Франциску Асизькому, виражає це досконалим способом: «Господи, вчини мене знаряддям Твого миру».
Необхідною умовою для того, щоби бути каналами миру, – це перебувати в єдності з його джерелом, котрим є воля Божа: «У Його волі – наш мир», вкладає Данте Аліг’єрі фразу в уста однієї душі з Чистилища. Секретом внутрішнього миру є повне і постійно оновлюване віддання себе на волю Божу. Допоможе зберегти або віднайти мир у серці часте повторювання про себе разом із святою Терезою Авільською: «Нехай нічого тебе не турбує, нехай ніщо тебе не лякає. Усе минає, тільки Бог залишається незмінним. Терпеливість усе перемагає. Нічого не бракує тому, у кого є Бог. Достатньо одного Бога».
Апостольські настанови багаті на практичні поради стосовно того, що сприяє або перешкоджає миру. Одним із найвідоміших уривків про мир є Послання апостола Якова:
«Бо де заздрість та сварка, там безлад та всяка зла річ! А мудрість, що зверху вона, насамперед чиста, а потім спокійна, лагідна, покірлива, повна милосердя та добрих плодів, безстороння та нелукава. А плід правди сіється творцями миру.» (Як. 3:16-18).
Від цієї особистої сфери мусить виходити всяке зусилля для побудови зовнішнього миру. Мир – це немов слід великого корабля, що розходиться в безконечність, але починається із точки, яка в цьому випадку є людським серцем.
Однак не про цю особисту сферу я хотів би говорити. Сьогодні перед миротворцями відкривається нове поле для діяльності, трудне і невідкладне – сприяти миру між релігіями і з релігіями, тобто як релігіями між собою, так і вірян різних релігій із секуляризованим, невіруючим світом. Швейцарський богослов Ганс Кюнг запропонував такий лозунг, що виголосили на міжнародному засіданні Парламенту релігій у Чикаго 1993 року: «Немає миру між народами без миру між релігіями, і немає миру між релігіями без діалогу між релігіями».
Причина, що уможливлює серйозний діалог між релігіями, ґрунтується не тільки на добре відомих аргументах доцільності, але на міцній богословській основі, – те, що «всі маємо одного Бога», як сказав Венедикт XVI з нагоди свого візиту в Блакитну Мечеть у Стамбулі. Апостол Павло теж виходить з цієї істини у своїй промові в атенському ареопазі (пор. Дії 17:28).
Суб’єктивно ми маємо різні ідеї про Бога. Для нас, християн, Бог є «Отець Господа нашого Ісуса Христа», Котрого неможливо вповні пізнати, лише «через Христа», хоч об’єктивно добре знаємо, що Бог може бути тільки один. Є «один Бог і Отець усіх, що Він над усіма, і через усіх, і в усіх» (Еф. 4:6). Кожен народ і кожна мова має свою назву для сонця, але сонце є тільки одне!
Богословським фундаментом міжрелігійного діалогу є також наша віра у Святого Духа. Як Дух відкуплення і Дух благодаті, Він є узами миру між охрещеними різних християнських конфесій, але як Дух сотворения, Spiritus creator, Він є узами миру між віруючими всіх релігій і загалом між усіма людьми доброї волі. «Усяка правда, від кого б не походила, – писав святий Тома Аквінський – походить від Духа Святого»[1]. Так, як колись цей творчий Дух провадив старозавітних пророків до Христа (див. 1Пет. 1:11), так само ми, християни, віруємо, що лише у відомий Богові спосіб Він провадить людей до Христа і до Його пасхальної тайни в Його діяннях поза Церквою. Так, як Син нічого не чинить без Отця, так і Дух Святий нічого не чинить без Сина.
[1] Св. Тома Аквінський, Сума богослов’я, І-ІІ, q. 109, а. 1 ad 1; Ambrosiaster, Sulla prima lettera ai Corinti, 12, 3 (CSEL 81, p. 132).