Чи говорили ви колись: «Тут так холодно!», а інша особа відповідала: «Ні, це не так». Або говорили комусь: «Я так зневірилася», а вам відповідали: «Не говори дурниць! Ти не маєш так себе почувати». Ви не просили читати вам лекцію. Ви шукали чуйного вуха і трішки доброти.
Замість того щоб перейматися чужими почуттями, ми вельми часто применшуємо ці почуття або ставимо діягноз. І так само, як ми не розуміємо іноді своїх же мотивів, ми не завжди знаємо свої почуття. Однак коли йдеться про членів нашої сім’ї або наших найближчих друзів, ми вдаємо із себе доктора Філа, розповідаючи їм, що вони думають і відчувають – або що вони повинні думати або відчувати.
У Книзі Приповістей 14:10 читаємо: «Серце знає гіркоту своєї душі, і в радість його не втручається інший». Тільки Бог знає, що думають чи відчувають інші люди, і ми виявляємо велику пиху, припускаючи, що й ми теж здатні на таке. Це відбирає в інших радість.
Натомість, ми мусимо співчувати одне одному і прислухатися до чужих почуттів, перед тим як роздавати поради чи вдаватися до якихось дій. Ісуса зворушував смуток, страждання і горе тих людей, яким Він проповідував, і Біблія часто зауважує, що Його серце відзивалося співчуттям.
У Євангелії від Луки 7:11-17 Ісус зустрічає вдову, чий єдиний син тільки-но помер. Її журба була безмежною, а майбутнє – безрадісним, тому що тепер, будучи удовою, вона залишилася зовсім сама і син не міг піклуватися про неї на старості літ. Ісус міг би проминути її як ще одну засмучену людину або просто віддаля махнути до неї рукою, ожививши її сина. Але у вірші 13 написано: «Коли Ісус побачив її, Його серце заболіло. Він сказав до неї: “Не плач”» («Послання»), Він відчув те, що відчувала вона, засмутився так само, як вона, і – тоді лише Він почав діяти та воскресив її мертвого сина.
Ми читаємо в Першому посланні Петра 3:8: «Нарешті ж, будьте всі однодумні, спочутливі, братолюбні, милосердні, покірливі». Ви виявляєте свою любов до людини, коли слухаєте її і переймаєтеся її веселощами чи сльозами, визнаючи, що не знаєте її серця так, як його знає Бог. Ви допомагаєте відновити радість в її серці, визнаючи її почуття. Визнання не означає, що ви схвалюєте те, що каже людина, і навіть, що ви згодні з цим. Ви могли би сидіти, міркуючи: «Це божевілля! Я ніколи не чула нічого настільки химерного!» Але не ці слова мають першими сходити з ваших уст. Властиво, якщо вас уже знають як людину, що завжди говорить людям те, що думає, не дивуйтеся, що чимраз менше людей захочуть висловити вам свої почуття – бо, замість того, щоб плекати радість в інших, ви, мабуть, уже зажили собі слави особи, що любить убивати її.
Визнання просто каже: «Я чую тебе. Я чую, що ти говориш; я знаю твої почуття».
Який же дар ми підносимо одне одному, коли приймаємо у свої руки й серце чиїсь почуття. Люди страшенно хочуть, щоб їх вислухали. Люди страшенно хочуть вилити все, що в них на серці, не чуючи осуду, розповідей про те, що вони зійшли з розуму або що їхні почуття не мають значення. У Церкві «Седлбек» ми іноді повторюємо це речення всією громадою: «Я у великому горі, але ще при своєму розумі». І ви відчуваєте, яке це велике полегшення і звільнення для інших, коли ми стверджуємо одні одним цю правду.
Відвідувати психотерапевта добре ще й тому (а я не раз ходила на психотерапію у своєму житті і неабияк раджу її!), що ви приходите туди, де вас просто вислухають. Звісно, ви заплатите за це, але це така полегша вилити свої тривоги, сум’яття і болі тому, хто приймає ваші слова.
СТІЛЬКИ самотніх жінок прагнуть, щоб їх вислухали, визнали їхні почуття і поспівчували їм. У Псалмі 69:20 читаємо: «Мене розчавив їхній глум, промовлений просто у вічі, він знищив мене ущент. Я марно шукав хоч одне дружнє обличчя. Але не бачив жодного. Я не міг знайти плеча, щоб на ньому виплакатися» («Послання»).
У нас немає досить грошей на всю ту психотерапію, якої ми потребуємо, і ніколи їх не буде. Тож краще вислуховуймо одні одних. Хоча б недовго потримаймо серця одні одних у своїх руках і підтвердьмо гідність одне одного. Розрадьмо одні одних словами, які дав нам Бог (див. 2Кор. 1:4-8). Тейлор Колдвел казав: «Справжня потреба [людини], її найбільша потреба – мати того, хто вислухає її, не як “пацієнта”, а як людську душу».
Чи часто хтось у вашому житті говорить вам, що ви не слухаєте? Ви можете не згодитися, але якщо та людина відчуває, що ви її не слухаєте, то цілком імовірно, що саме так є насправді. Поставте собі такі запитання: «Як це – бути по той бік мене? Як сприймають мене люди, які мене оточують? Чи змушую я людей насторожитися, вимагаючи, щоб вони пояснили мені свої почуття, чи я направду чуйно ставлюся до чужих почуттів?» Цього тижня поставте собі за мету дозволити тій людині просто вилити вам своє серце, не осуджуючи і не критикуючи її. Просто слухайте.
У Посланні до ефесян 4:32 читаємо: «А ви один до одного будьте ласкаві, милостиві, прощаючи один одному, як і Бог через Христа вам простив!».
Коли ми слухаємо одні одних зі співчуттям, не припускаючи, що саме вони думають чи відчувають, не осуджуючи і не критикуючи, ми наповнюємо радістю їхнє життя.