«Питання хліба для мене – матеріальне питання, але добути хліб для мого сусіда – духовне завдання». Микола Бердяєв, 1874-1948
Сукупна етика суспільства формується персональною етикою кожного з індивідів, із яких воно складається. Але навіть в одному й тому ж суспільстві, в одному й тому ж культурному середовищі, етичні уявлення різних людей, як правило, не збігаються. Причому не збігаються настільки, що там, де одні бачать серйозну етичну проблему, інші можуть не відчувати ані найменшого морального дискомфорту. Цей фактор необхідно постійно враховувати, щоб уникати крайнощів. Адже розвиток формального консенсусу в галузі колективної етики без належного розвитку етики персональної породжує масове лицемірство. А відсутність морального консенсусу призводить до розвитку непорозуміння.
* * *
Розповідають, якось диявол пропонував одному ділкові всілякі матеріальні блага – дачу на Канарах, яхту, приватний літак тощо.
– А що я повинен дати навзамін? – спитав той.
– Свою душу, – була відповідь.
– Не згоден, – заперечив раптом ділок. – Не бачу, де тут підступ.
* * *
«Мораль» цієї притчі очевидна: той, хто не визнає реальності духовного виміру, не здатний і побачити його.
Для нього цього виміру просто не існує. Така людина духовно сліпа. Аналогічним чином людина може бути «сліпою етично» – не бачити глибинних моральних складових у вчинках та стосунках.
Писання виділяє в людині три начала – тіло (плоть), душу та дух: «А Сам Бог миру нехай освятить вас цілком досконало, а непорушений дух ваш, і душа, і тіло нехай непорочно збережені будуть на прихід Господа нашого Ісуса Христа!» (1 Солунян 5:23). Залежно від того, яке з цих начал домінує – тілесне (фізичні бажання), душевне (відчуття, емоції) чи духовне (воля, свідомість), – Біблія, відповідно, розділяє людей на тілесних, душевних та духовних.
Апостол Павло вказує, що панування бажань плоті над душею та духом – природний стан для людини, яка перебуває в рабстві гріха: «Між якими й усі ми проживали колись у пожадливостях нашого тіла, як чинили волю тіла й думок, і з природи були дітьми гніву, як і інші» (Ефесян 2:3). Навіть ті, хто прийняв Христа, можуть залишатися тілесними за своєю суттю, бути «немовлятами у Христі»: «І я, браття, не міг говорити до вас, як до духовних, але як до тілесних, як до немовлят у Христі. Я вас годував молоком, а не твердою їжею, бо ви не могли її їсти, та й тепер ще не можете, бо ви ще тілесні. Бо коли заздрість та суперечки між вами, то чи ж ви не тілесні, і хіба не по-людському робите?» (1 Коринтян 3:1-3). У цьому – пояснення феномена «етичної сліпоти». Не лише тілесна, а й «людина тілесна не приймає речей, що від Божого Духа, бо їй це глупота, і вона зрозуміти їх не може, бо вони розуміються тільки духовно. Духовна ж людина судить усе, а її судити не може ніхто» (1 Коринтян 2:14-15).
Відповідно до сказаного, можна виділити і кілька рівнів персональної етики. Той, хто знаходиться на нижчому з них, не в змозі побачити етичного виміру вищих рівнів, що властиві тим або іншим учинкам та стосункам.
Тілесний – найнижчий із рівнів персональної етики; за суттю – нульовий. Це – «етика комфорту». Для тих, хто знаходиться на цьому щаблі, «живіт – усьому голова»: «Шлунок їхній бог, а слава в їхньому соромі… Вони думають тільки про земне!» (Филип’ян 3:19). Вони «зневажають, чого не знають; а що знають із природи, як німа звірина, той у тому псуються» (Юда 10). Визначальним на цьому рівні є «закон джунглів», який, згідно з Кіплінгом, говорить: «Кожен сам за себе». Живи сам – не думай про інших. Хто зможе – сам подбає про себе. Тілесна людина робить добро іншим лише в тому разі, коли це збігається з її інтересами. Саме на цьому персональному етичному рівні знаходиться суддя з притчі, який «сказав сам до себе: Хоч і Бога я не боюся, і людей не соромлюся, але через те, що вдовиця оця докучає мені, то візьму в оборону її, щоб вона без кінця не ходила, і не докучала мені» (Луки 18:4-5).
Далі йде пасивний душевний рівень, «етика балансу». На ньому вчинки та стосунки вже не обмежені виключно особистими інтересами – до уваги береться наявність поряд інших людей. Тут царює «закон добросусідства», який, за формулюванням Конфуція, говорить: «Не роби іншому того, чого не бажаєш собі». У давньоєврейській книзі Товита проголошується та ж думка: «Що ненависне тобі самому, не роби того нікому» (4:15). Цей рівень персональної етики був притаманний і для руху хіпі: «Живи сам, давай жити іншим».
Наступний рівень – активний душевний, «етика авансу». «Закон царський», як називає його Писання:
«Не будеш мститися, і не будеш ненавидіти синів свого народу. І будеш любити ближнього свого, як самого себе!» (Левит 19:18);
«Коли ви Закона Царського виконуєте, за Писанням: Люби свого ближнього, як самого себе, то ви робите добре» (Якова 2:8);
«Бо ввесь Закон в однім слові міститься: Люби свого ближнього, як самого себе!» (Галатів 5:14).
Засадничий принцип цього вищого душевного рівня персональної етики в найбільш явному вигляді проголошується в Нагірній проповіді Ісуса Христа: «Тож усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви» (Матвія 7:12). Він відомий під традиційною назвою «золоте правило етики». На відміну від принципу пасивного душевного рівня, який закликає утримуватися стосовно інших від того, чого не хотілося б собі, «золоте правило» закликає цілеспрямовано робити дії, які сприяють благу ближнього.
Незважаючи як на принципову різницю між душевними рівнями персональної етики, так і на очевидну їх різницю від етики плотського рівня, усі ці рівні мають у своїй основі дещо спільне. В усіх трьох випадках головним критерієм етичності вчинків та стосунків є я сам. У першому випадку – це мій особистий комфорт, у другому – те, чого мені б не хотілося, у третьому – те, чого мені б хотілося.