Кілька тижнів тому я відвідав Трапп[1]. Отець-кастелян зустрів мене і провів по довгих світлих коридорах, убогих і мовчазних, до отця-пріора[2]. Я опинився серед стін, побілених вапном, без візерунку, без зображень, де на мене очікував «чоловік тиші і спокою». Його обличчя – суворе і водночас немов омите лагідністю: тією невидимою, цілком духовною, яка затушовувала випуклості і западини аскетичної маски його обличчя. І погляд, в якому дитяча простодушність гармоніювала з мудрістю старця. Наша розмова була довірлива. Він розповів мені про один день з далекого минулого, що визначив усе його життя.
Підлітком він часто відвідував одне доброчинне товариство в Парижі. Якось зимового дня, на завершення довгої післяобідньої гри, вікарій почав зі старшими дітьми, що зібралися в маленькій капличці, розмову про молитву. Наш хлопчина, коли його товариші пішли, залишився, – мабуть, для того, щоб допомогти вікарієві навести порядок. Насправді ж він хотів про щось його попрохати, але не знав, як це зробити. Підмітаючи залу – так воно дещо простіше, аніж око в око, – він нарешті сказав: «Ви постійно повторюєте, що треба молитися, але не вчите нас, як це робити. – Справді? Ти хочеш навчитись молитися? Що ж, Франсуа, йди до каплиці і там скажи Йому це». «Я пішов до каплиці, того ж вечора, – розповідає старий монах, – і залишався там довго-довго. Пригадую, що за пізнє повернення додому мене суворо відчитали. Вперше в житті я помолився. І, гадаю, відтоді я ніколи не припиняв розмовляти з Ним». Отець-пріор, закінчивши свою розповідь, замовк. З деяких відтінків його голосу я зрозумів, що емоційно він знову переживав цей старий спогад – першу ланку в ланцюгу своєї тривалої близькости до Бога. Тиша тривала. В мене не було сміливости її переваги: я був певен, що отець розмовляє з Ним. Отець, без сумніву, підносив Богові подяку за те, що Він дозволив йому в 15-річному віці зустріти священика, який вказав шлях до молитви.
Порада вікарія виглядала банальною лише на перший погляд. По правді кажучи, він виявив себе як людина молитви, до того ж вельми винахідлива, адже замість довгої промови зважив за потрібне відповісти підліткові, що бажав навчитися молитися, кількома словами: «Скажи Йому це». Не можливо розмовляти з тінню. Щоб говорити з Богом, потрібно усвідомити Його присутність. Адже щоб знати, що Йому сказати, необхідно, аби віра прокинулася і почала шукати. Необхідність висловлюватися чинить неможливим задовольнятися крихкими враженнями, а спонукає точно виражати свої думки, бажання і почуття. Справді-бо, такий метод заслуговує на увагу – якщо можна назвати методом настільки просту пораду.
Чимало християн, перебуваючи в молитві, дозволяють мріям заколисувати себе, розчулюються, впадають у солодку дрімоту невизначених благочестивих емоцій, їм не вдається зафіксувати свого духа, що неспроможний зосередитись. Чому вони не прислухаються і не дотримуються поради того вікарія?! Можливо, вони просто нехтують її – через гординю чи духовну лінь, чи через те, що вважають себе успішнішими в молитві, або ж їм просто не хочеться робити зусилля.
Гадаю, що найкращою відповіддю на вашого останнього листа могла б стати оця розповідь про мою розмову в Трапі. Ви також бажаєте навчитися молитись: послухайте, отже, і виконуйте пораду паризького вікарія!
І прийде той день, коли ваша молитва не вимагатиме більше слів, коли ви досягнете, насмілюсь так висловитися, вершини майстерности. А точніше, коли благодать завершить свою працю всередині вас. Але не слід квапитись, і тому в цю мить: підіть і скажіть Йому це.
[1] Трапп – абатство у Франції, засноване 1140 р. як обитель ченців-траппістів (вітка цистерціянського ордену з особливо суворим уставом, дещо пом’якшеним після II Ватиканського собору). Всього у світі налічується 88 чоловічих і 51 жіночих траппістських монастирів.
[2] Пріор – настоятель у католицькому чоловічому монастирі