«Старець улюбленому Гаєві, якого я направду люблю. Улюблений, я молюся, щоб добре велося в усьому тобі, і щоб був ти здоровий, як добре ведеться душі твоїй. Бо я дуже зрадів, як прийшли були браття, і засвідчили правду твою, як ти живеш у правді. Я не маю більшої радости від цієї, щоб чути, що діти мої живуть у правді. Улюблений, вірно ти чиниш, як що робиш для братті та для чужинців, вони про любов твою свідчили Церкві; добре ти зробиш, як їх випровадиш, як достойно для Бога, бо вийшли вони ради Ймення Його, нічого не взявши від поган. Отож, ми повинні приймати таких, щоб бути співробітниками правді.»
Одна з найбільш захоплюючих речей, які стали можливими з появою Інтернету, це можливість подивитися практично будь-яку місцевість. Відкриваєш мапу, збільшуєш масштаб, і можна побачити, як виглядає із супутника та чи інша вулиця, той чи інший будинок. Іноді є навіть фотографії будинків: дізнаєшся чиюсь машину на вулиці або знайомий предмет усередині будівлі. Одного разу моїй дочці вдалося розгледіти навіть білого кота в саду свого будинку – маленька біла плямочка! А коли ми з дружиною підшукували собі будинок, ця функція суттєво звузила число варіантів: ми їздили дивитися особисто лише ті будинки, які придивилися в Інтернеті.
Щось на кшталт збільшення масштабу можна бачити і в Посланнях Івана. Перше послання могло бути адресоване майже будь-якій церкві, і із самого початку було важливим для великого числа церков (мабуть, на заході території, яку зараз займає Туреччина). Застосувати його можна до найрізноманітніших церков древніх і сучасних. Друге послання явно написане якійсь певній церкві. Ми не знаємо, якій саме, але Іван знайомий з її членами і схвально пише її керівникам, що деякі члени общини «ходять у правді».
Третє послання адресоване конкретному церковному лідерові на ім’я Гай (на жаль, в іншому нам невідомому). Ми не знаємо, до якої церкви він належав, і чому отримав листа. Проте важливі уроки з того, що каже йому Іван, ми можемо винести.
Як і в попередньому посланні, Іван радий дізнатися, що хтось «ходить у правді», тобто утілює в життя і відбиває євангельську істину. А це має на увазі не лише правильну доктрину і правильну зовнішню поведінку, але і ту любов до Бога і братів по вірі, яка для Івана є знаком, що людина дійсно вмістила істину євангельську, причому не як абстрактну ідею, але як саме життя Бога, діюче в людях.
Любов повинна виражатися і в гостинності до братів по вірі. Це було особливо важливо в древній Церкві, коли багато язичників сахалися від християн як від божевільних. Тому мандруючі місіонери (і навіть звичайні християни в побутових поїздках) покладалися на привітність місцевих громад. Питання було таке актуальне, що незабаром після 3 Ів. з’явився християнський текст під назвою «Дідахе» («Вчення»), в якому викладалися правила стосовно цього. Скажімо, «апостоли» мали право зупинитися в когось максимум на два дні, а звичайні християни – максимум на три. Тобто довелося розставити рамки щоб уникнути зловживань. Як видно з 1-2 Сол. і 1 Тим., церква ясно давала зрозуміти: турбота про ближнього не означає потурання ледарям і неробам.
Судячи з усього, Гай відрізнявся особливою гостинністю. Члени Іванової церкви, які в нього бували, поверталися із захопленнями. Цілком можливо, що Іван і взявся за перо частково з тим, щоб подякувати Гаю. Це любов справжня (пор. 1 Ів. 3:18): не лише на словах, але в ділі і правді. До речі, з Нового Заповіту видно, що ранні християни розуміли любов не лише як стан серця і почуттів, але і як те, що охоплює усе життя людини (зокрема, те, що вона робить зі своїми грошима і своїм будинком). Так вчиняв і Гай.
Мандруючі місіонери вийшли «ради Ймення», великого імені Ісуса. Це було небезпечно, і частково тому вони не просили про допомогу нехристиян. Вони ввіряли себе Богові (як Ездра на шляху в Єрусалим: Езд. 8:21-23), і Бог допомагав через гостинність Свого народу. Саме так, каже Іван (в. 8), і має діяти наша віра. Ми маємо бути «співробітниками правді».
Як і завжди в Івана, правда не лише «фактичний стан справ», але і сила, жива і динамічна якість, що преображає людей, громади, а кінець кінцем і весь світ. Нам пощастило брати участь у діях Правди, яка преображає наш заблукалий і часто нечестивий світ на місце, в якому знову славлять і шанують Бога Творця. Співпраця з Правдою – річ ще дуже практична: нагодувати, прихистити, зібрати в дорогу.
Ми мало знаємо про подорожі християнських лідерів, учителів і місіонерів перших двох-трьох поколінь (Павло – єдине виключення). Проте судячи з усього, їздити доводилося часто. Варто замислитися про гігантську різницю між тим світом, де більшість людей не чули про Ісуса, а тільки «знали», що Його послідовники дивні і небезпечні, і нашим світом, де церква як інститут добре відома навіть у країнах, де християнство утискують або забороняють.
Саме тому нам є чому повчитися в ранніх християн. Привітність і віра як місіонерів, так і тих, хто приймає посланців, (а сусіди дивилися криво!), нагадують, що християнство – це пригода. Нас очікують несподіванки. До нашого життя увійдуть нові люди, ще учора невідомі, а нині близькі (в. 5).
Можливо, у цьому і полягає головний урок цього уривка. Якщо я несподівано заявлюся до близького родича, він покличе мене в дім і допоможе. Для новозавітного вчення про церкву ключове значення має поняття сім’ї: вірні – брати і сестри один одному. Часом радісно бачити, що таке буває навіть у нашому цинічному західному світі, де церква часто скачується в гіперіндивідуалізм, властивий суспільству в цілому. Немов знову знаходишся з Іваном, Гаєм та іншими першими християнами, які вірять Правді і ходять у ній.