Господь не захотів Свого спасіння «спустити з неба». Він почав творити Собі народ, Ізраїль, здатний Його прагнути і прийняти. Поволі Він навчив його наново відкривати багатства благодаті й любови, про які той уже зовсім забув через панування гріха.
Обираючи цей народ, віддаючи йому перевагу для такої місії, Господь зовсім не намагався нагородити його за якусь заслугу; Його метою було врешті знову об’єднатися зі всіма людьми й наділити їх Своєю спасительною Любов’ю:
«Не через численність вашу понад усі народи Господь уподобав вас та вибрав вас, бож ви найменші зо всіх народів, але з Господньої любови до вас, і через додержання Його присяги, що присягнув був вашим батькам, Господь вивів вас сильною рукою, і викупив тебе з дому рабства, з руки фараона, царя єгипетського. І ти пізнаєш, що Господь, Бог твій, Він той Бог, той Бог вірний, що стереже заповіта та милість для тих, хто любить Його, та хто додержує Його заповіді на тисячу поколінь» (Втор. 7:7-9)
Чи не було несправедливим обрати Ізраїля, «надаючи перевагу над іншими народами». Насправді, ні: щоправда, спершу такий вибір був винятковим, але його остаточна мета – об’єднати інші народи, а не відкинути їх. Річ у тому, що Бог любить людей і народи не загально й віддалено, а називаючи кожного на ім’я; Бог «надає перевагу» кожній людині й кожному народові водночас і задля них самих, і задля місії, яку Він спеціяльно прагне їм доручити. Господь надає перевагу як «цьому, а не іншому народу», так і сьогодні «тобі, а не комусь іншому».
«І ти скажеш у серці своїм: Хто мені їх зродив, як була осирочена я та самітна, була вигнана та заблудила? І хто виховав їх? Я зосталась сама, а ці, звідки вони? Так сказав Господь Бог: Ось Я підійму Свою руку до людів, і піднесу до народів прапора Свого» (Іс. 49:21-22).
Господь розпочав Свою справу спасіння серед дуже відсталих людей і в суспільному розумінні, і в релігійному (багатобожжя, людські жертвоприношення тощо). Ось чому Він хотів спершу торкнутися їх на рівні їхніх безпосередніх матеріяльних очікувань: мати потомство (Авраам), бути звільненим від рабства (Ізраїль в Єгипті), перемогти ворогів (Ісус Навин, Судді), бути політично й економічно успішними (Давид, Соломон) та інші. Але за посередництвом цих обіцянок Господь укладав союз, який означав щось набагато більше: договір про дружбу між Богом та Ізраїлем передбачав поклоніння єдиному Богу, а не ідолам, а також дотримування Його заповідей. І дуже швидко ця вимога привела народ до визнання своєї слабкости і гріховности. Таким чином люди навчилися чекати на Бога не як на тимчасового спасителя, а як на Спасителя дружби, яку лише Він міг відновити.
Саме завдяки різним подіям, як, наприклад, Вавилонський полон (VI ст. до Р. Хр.) чи переслідування Антіоха Епіфана (II ст. до Р. Хр.), Господь поступово витончив релігійну й моральну свідомість Свого народу, щоб привести його до досконалішого очікування спасіння: перемоги над смертю і гріхом, встановлення нечуваної дружби та близькости між Ним, Господом, та людством, а навіть кожною людиною зокрема.
«Бо частка Господня народ Його, Яків відміряний уділ спадщини Його. Знайшов Він його на пустинній землі та в степу завивання пустельних гієн, та й його оточив, уважав Він за ним, зберігав Він його, як зіницю оту свого ока. Як гніздо своє будить орел, як ширяє він понад своїми малятами, крила свої простягає, бере їх, та носить їх він на рамені крилатім своїм, так Господь Сам провадив його, а бога чужого при нім не було» (Втор. 32:9-12).
Завдяки постатям правителів, пророків і царів (Йосипа, Мойсея, Давида, Єремії та інших), яких Господь в особливий спосіб вибрав, щоб звільнити Свій народ і закликати його до навернення, Ізраїль потрохи навчився очікувати спасіння як приходу Месії, Вибраного: то представленого в славі й могутності, що межують з могутністю самого Бога (див. Іс. 49:1-6), то у вигляді лагідного й покірного слуги, готового взяти на Себе страждання і гріхи усього народу (див. Іс. 52:13; 53). Але ж хто міг поєднати у своїй особі такі, на перший погляд, суперечливі риси?
Це таємниче очікування знаходить свою повноту святости в особі Діви Марії. Надто часто ізраїльський народ безчестив своє прагнення дружби з Богом через культ ідолів. Марія ж показала досконалий приклад поклоніння. Вона – Діва, яка вночі залишила засвіченою свою лампу, очікуючи Жениха, котрий повинен був прийти: вона сповнила у своєму серці і своєму тілі очікування Господа. Марія – це Ізраїль, згідно з покликом серця самого Бога, «повнота ласки»: саме з думкою про неї Він терпляче плекав очікування Свого народу впродовж століть. Марія – Невіста неневісна, та, в якій Господь зможе вчинити Свої чудеса, адже не знайде в ній навіть тіні невпевнености в Його спасінні. Завдяки смиренній згоді Марії Старий Заповіт здійснився в Новому: він є в людині «виповненням часу» (див. Гал. 4:4).
Отож для християнина існує чимало способів прочитання в Біблії Старого Заповіту.
- В історичному плані можна подивляти цю терплячу працю Господа, щоб поступово пробудити Свій народ до благодатної близькости з Ним. У такому випадку слід розпізнати те, що походить від Господа, і те, що випливає з інертности народу, який неохоче позбавляється часто поверхової релігійности.
- Якщо подивитися глибше, то можна навчитися бачити в «тілі» Старого Заповіту певні обриси й духовні постаті Нового Заповіту. Наприклад, чимало жінок ізраїльського народу є прототипами Марії у своєму очікуванні Божого спасіння в моменти випробувань; та й сам ізраїльський народ, показаний то як дружина, то як діва, накреслює повноту благодаті, дану Марії – Діві й Матері. В усіх цих постатях бачимо самого Спасителя: чи історія про Йосипа, сина Якова, якого брати засудили на смерть і продали, якого врешті прославив фараон, і який врятував від голоду тих, котрі хотіли його вбити, не є своєрідним випередженням того, що здійснить Месія? Чи не подібно з Мойсеєм, який звільнив свій народ від рабства і смерти, щоб повести його в обіцяну землю?
- Можливі ще й інші прочитання. Старий Заповіт також «матеріяльно» передбачає те, що нам обіцяно для вічности; близькість любови, яку він розкриває між Господом і Його народом (або деякими Його вибраними) впродовж історії, показує кожному з нас, до якої відвертости він покликаний із Господом у своїй особистій історії, в якій також є падіння, злети й Божа допомога.