Звісно ж, бути лідером, сповненим Святого Духа, не так просто, як здається. Про це говорить Тозер у своїй книзі „Спираючись на вітер“, назва якої нагадує мені про мою невдалу спробу зайнятися віндсерфінгом. Усе здавалося так просто, однак незважаючи на всі мої намагання не вдавалось утриматися у вертикальному положенні більше декількох секунд. Виявляється усе не так легко, як виглядає збоку. Всі, хто залучений до місіонерського служіння або є християнськими керівниками, постійно стикаються з величезною кількістю неприємних реалій життя.
Бути відданим місіонерській роботі доволі важко з декількох причин. По-перше, існує величезна кількість цікавих ідей, які відвертають увагу людини від найважливішої мети, яка стоїть перед нею. Людину цікавить настільки багато, що всесвітня євангелізація стала лише однією зі сфер її інтересів. Сучасні християни поглинуті боротьбою проти абортів, правами людини та політикою. Звісно ж, я не забороняю тим, хто усім цим цікавляться, адже ним цікавлюсь і я. Втім мене починає хвилювати, коли християни думають, що євангелізація – це всього лиш одна із галузей їх потенційних інтересів, і сміються з тих, хто для кого вона є пріоритетною. Дехто навіть вважає зосередження уваги на всесвітній євангелізації екстремізмом, а людям, мало залученим до життя церкви або не залученим до нього взагалі, місіонерські групи починають нагадувати культи.
По-друге, іноді навіть християни, переконані в необхідності всесвітньої євангелізації, читають екстремістські книги, які пропонують один обмежений погляд як відповідь на всі проблеми християнського життя. Іноді в цьому винні книги, але нерідко й самі читачі готові заради власної зручності обрати однобокий, спрощений погляд на християнське життя. Це часто призводить до виникнення спотвореної і хворобливої гіпердуховності, яка надзвичайно обмежує розуміння істини. Цих людей буває важко переконати в протилежному. Такий самий, хоч і менш догматичний вигляд має і псевдоідеалізм, який сформувався в людей стосовно природи місіонерського служіння світового масштабу, що примушує їх відмовитися прийняти шокуючу реальність існування слабкості, болю і помилок у такого роду праці. Втім іноді трапляється і навпаки: християни стають настільки цинічними, що взагалі перестають довіряти людям.
Відданість зазвичай вимагає покори і повинна бути обопільною. Для людини, яка вийшла із віку, коли вона була змушена підкорятися своїм батькам, часто надзвичайно складно виконувати розпорядження керівника. Гордість примушує людей відстоювати свою уявну свободу. Іноді в цьому винен сам керівник. Кожному керівникові необхідно навчитися підкорятися, не допускаючи при цьому сліпого поклоніння і не дозволяючи маніпулювати собою, а також навчитися працювати в команді.
Чи не найбільший виклик нинішнім лідерам всесвітньої євангелізації полягає в необхідності навчитися відданості в роботі в межах команди. Втім існує і ще безліч проблем, з якими обов’язково стикнуться сьогоднішні та майбутні лідери, завойовуючи світ для Христа.
Керівникові слід навчитися приймати жорстку реальність світу, сповненого страждань, не згладжуючи й не виправдуючи її. Він повинен уміти поглянути в очі світові, в якому християни різних етнічних груп здатні влаштовувати між собою „розборки“. Ми знаємо, що Бог може зцілити і їх, однак не варто недооцінювати вплив, який такі люди справляють на єдність церкви, і не потрібно прикидатися, що нас це не стосується. У своїй книзі „Від трагедії до тріумфу“ Френк Ретіф, керівник однієї з південноафриканських церков, розповів про те, як одного разу під час служіння в їхню церкву увірвалися озброєні люди і розстріляли на смерть та поранили чимало присутніх, а виходячи ще й кинули в зал ручну гранату.
„Серед християн існує думка, що якщо нам і доведеться пережити страждання, то вони обов’язково повинні бути помірними і ми в жодному разі не повинні переживати жахів, з якими стикаються ті, хто не знають Бога. Проте реальність життя полягає в тім, що часто ми мусимо переживати страждання анітрохи не менші, ніж страждання інших людей. І страждання наші не завжди можна пояснити. Більше того, іноді здається, що на нашу долю випадає більше, ніж ми можемо винести. Коли нас сповнюють горе та скорбота, то здається, ніби ми тонемо. Факт існування людських страждань у світі беззаперечний“.
Лідерам необхідно мати достатньо мудрості та мужності, щоб справлятися з різного роду ускладненнями і розділенням як всередині церкви, так і на місіонерському полі. Нині церква перебуває в стані розділення, і цей факт нелегко змінити. Окремі церкви, організації і навіть цілі міста можуть об’єднуватися, однак не вся церква. Навіть проекти, покликані об’єднати нас, збуджують чимало суперечок і породжують чимало розбіжностей між християнами. Втім історія свідчить, що найбільше зростання церкви відбувалося саме в періоди гонінь та розділення. Визнаймо це відверто. Особливо молодь чекає від своїх керівників відвертості. Саме відвертість допоможе церкві розірвати пута законництва, які перешкоджають процесу побудови Божого Царства. Необ’єктивні уявлення про стан єдності в сучасній церкві не дозволяють усвідомити надзвичайну складність і багатогранність проблеми, а також суспільства, в якому існує церква. Лідерам слід усвідомлювати силу грошей, і не лише у світі, але і всередині християнських організацій. На цю тему написано чимало хороших книг, проте хочу лише зазначити, що керівникові місії обов’язково потрібно мати реалістичний погляд на гроші та вміти правильно розпоряджатися ними і використовувати для збудови Божого Царства.
Ще одна сфера, в якій криється значна небезпека для духовного лідера – це сексуальні стосунки. Безсумнівно, кожен може піддатися спокусі сексуальної аморальності, й ніхто не заперечує, що така спокуса є надзвичайно сильною. Проте мене вражає те, служіння скількох лідерів було перекреслено сексуальною аморальністю! Ворог намагається зашкодити кожному лідерові. Сексуальні стосунки – це його випробувана зброя, з якою доведеться стикнутися більшості лідерів. Їм доведеться пережити витончені напади ворога на свій розум і навіть шлюб.
Ми, лідери, повинні чітко розуміти свої проблеми, викликані нашими слабкостями і людською природою, а також проблеми людей, з якими ми працюємо. Іноді мені здається, що я їду в новому Мерседесі німецьким автобаном зі швидкістю 20 км за годину. Я настільки ціную стосунки з людьми, що не завжди дозволяю собі як лідерові їхати з тією швидкістю, яка мені подобається. Пристрасні люди, які прагнуть до швидкого досягнення своїх цілей, повинні приймати до уваги свою власну вразливість та вразливість оточуючих. Іноді лідерам доводиться діяти надзвичайно швидко, бути сильними і жорсткими з людьми. Втім бувають і миті, коли слід збавити темп, зупинитися і зачекати на Господа та Його людей. Інакше навіть на маленькій швидкості можна заїхати не туди, куди потрібно, а то й узагалі опинитися в канаві на узбіччі дороги!
Останнє, до чого я хочу привернути увагу керівників місій, це наша людська гріховність. Можливо, цілковита природа цієї гріховності й залишиться таємницею для нас, однак саме вона повинна стати мотивацією для тих, хто зайнятий місіонерською працею. У останньому розділі своєї чудової книги „Нехай народи зрадіють“ Джон Пайпер так аргументує „верховенство Христа в питанні рятівної віри“:
„Я стверджую, що сучасне недооцінювання того простого факту, що для спасіння необхідно почути Євангелію, підриває один із основних мотивів участі в місіонерській праці. Я повторюю „один із“, а не „основний“, оскільки усвідомлюю, що „загублені у світі душі“ – це не єдине, що рухає місіонерами. Понад усім – велика мета – прославити Христа“.
Тож постійно нагадуймо собі уривок із Євангелія від Івана: „Промовляє до нього Ісус: Я дорога, і правда, і життя. До Отця не приходить ніхто, якщо не через Мене“ (Ів. 14:6).