«Пам’ятаю ведмежі обійми, в які вхопив мене останнього разу, коли сказала йому, як сильно люблю його. Я відчувала на щоці тремтіння повітря в його грудях. “Ох, – сказав, – для тебе я перевернув би світ з ніг на голову”». (Н. СІНАТРА)
Бути зрілим батьком – велике мистецтво. Адже треба поєднувати делікатну любов, поблажливість і тактовність із рішучістю, емоційною виразністю та силою. Лише на перший погляд ці два підходи суперечать один одному. Мистецтво бути батьком виявляється, зокрема, у вмінні розпізнавати, в яких справах, проблемах слід зберігати делікатність і емоційну м’якість, а коли треба зайняти однозначну й рішучу позицію. Батько не може бути поблажливим, коли його дитина починає бавитися гострим ножем, гратися з вогнем, знущатися зі слабших чи мучити тварин, а син-підліток – уживати наркотики, пити алкоголь, обманювати чи прогулювати уроки. Однак навіть у таких непростих ситуаціях рішуча реакція має поєднуватися з розумінням і делікатністю.
Коли дитина провинилася, батько може допомогти їй, щиро й безпосередньо поговоривши з нею та з’ясувавши міру її вини. Натомість він нічого не довідається, якщо така розмова відбуватиметься в атмосфері недовіри і звинувачень. Трапляються ситуації, в яких усе свідчить про провину дитини, хоча це може бути лише зовнішній збіг обставин, котрі начебто кидають на неї тінь. Вірити тому, що каже дитина, – це фундамент щирого діялогу з нею. Вважаю, що набагато безпечніше допустити, щоб дитина обманула свого батька, ніж через надмірну підозріливість утратити її довіру на багато років або ж, можливо, і на все життя.
Дитина відкриється перед батьком, якщо він з довірою, любов’ю та щирістю прийматиме все, що вона йому скаже, зокрема й, можливо, якусь дрібну неправду. Батьки повинні так вести діялог зі своєю дитиною, щоб переконати її, що насправді ошукувати й обманювати зовсім невигідно. Мають акцентувати, що наслідком щирого зізнання у своїх гріхах буде не покарання, а прощення, ще турботливіше піклування і більша любов.