«Несучи свій хрест, сім’я може досягти повноти буття й досконалости любови». (ІВАН ПАВЛО II)
Батьківство вимагає безкорисливої любови й великої жертовности особливо тоді, коли дитина народжується з якимись вадами: фізичними, психічними чи розумовими. У такій ситуації батьківство й материнство мусить «стати частиною загальної місії цілого християнського життя, яке без хреста не може осягнути воскресіння» (Іван Павло II).
Сучасна медицина здатна виявити чимало видів дефектів уже на ранньому етапі розвитку дитини в лоні матері. Це дає змогу швидко розпочати лікування. Трапляється, однак, що пренатальну діягностику використовують і проти дитини. Багато людей виступають нині за усунення дітей з вадами ще під час розвитку плода. Навіть рекомендують жінкам обстежувати своїх дітей ще під час пренатального періоду, щоб дізнатися, чи ті розвиваються «нормально», але тільки для того, щоб у разі виявлення вад перервати вагітність. Зрілий батько мусить беззастережно прийняти дитину, яка має прийти на світ, не ставлячи їй жодних умов. Любов до дитини не може залежати від її здоров’я, повноцінности, вроди чи розумових здібностей.
Коли дитина народжується з якоюсь вадою, першим відчуттям, яке мимовільно з’являється в матері й батька, є аж ніяк не захоплення або радість, а радше страх, спричинений думкою про те, чи зможуть нести на своїх плечах такий тягар. Радість батьківства й материнства, пов’язана з опікою над неповносправною дитиною, відкривається їм переважно згодом, нерідко після тривалої внутрішньої боротьби та вагань. Бути батьком чи матір’ю дитини з особливими потребами – це зазвичай великий виклик і нагода переоцінити свої дотеперішні погляди на людське життя, його сенс і мету. Лише того, хто відважно протистоїть такій ситуації, відкрито шукає допомоги, можна вважати зрілим батьком. Саме тому, що любов дитини з особливими потребами є вимогливішою, вона й дає змогу відкрити найглибший вимір батьківства.