39 – Духовне батьківство

«А отже, целібат слід прийняти з любов’ю як особливу участь в отцівстві Бога». (ІВАН ПАВЛО II)

Великим викликом для дієцезіяльних священиків і священиків-ченців є духовне батьківство. Духовні особи повинні трактувати целібат передусім як запрошення здійснювати служіння духовного батька для дезорієнтованих і самотніх молодих людей, які не отримують достатньої моральної і психічної підтримки від своїх рідних батьків. Добровільне зречення від подружнього життя й дітей не означає відмови від батьківства; зовсім навпаки, воно є запрошенням до батьківства на вищому рівні людських і духовних стосунків. Особливою сферою священичого батьківства є таїнство покаяння та духовний провід, що їх здійснює душпастир.

Духовне батьківство священика завжди має вирізнятися покорою, адже перебуває «на службі» в отцівства самого Бога. Душпастир не обдаровує духовним життям, а лише вказує дорогу до нього; не дає він і почуття безпеки, радше підказує, де її можна знайти.

У житті священика буває багато таких ситуацій, в яких виконувати роль духовного батька просто й приємно, адже, служачи людям, майже відразу відчуває звичайне людське задоволення і радість. Однак часом трапляється, що священик болісно переживає своє духовне батьківство, бо стикається з недовірою, надмірною вимогливістю або й опором, гнівом чи жалем з боку «духовних дітей». Якщо радість, важка праця і жертви фізичного батьківства, яких молоді чоловіки зазнають у сім’ях, допомагають їм долати власну незрілість і комплекси, то духовне батьківство священиків має бути для них одним з основних стимулів особистого й духовного зростання.

Попередній запис

38 – Батьківська віра в силу молитви

Наступний запис

40 – Безкорислива батьківська любов