Однак повернімося до головної теми нашого обговорення. Навіть розтринькуючи своє майно в далеких краях, марнотратний син із притчі знову й знову стикався з обставинами, які вказували на необдуманість його рішення покинути батьківський дім. І ці обставини накочувались як снігова лавина. Те саме відбувалося і з даними, що їх продовжувала накопичувати наука, яка відірвалася від богослов’я.
Вам напевно траплялося чути запитання: якщо Бог створив світ, то хто ж тоді створив Бога? За поверховою наївністю цього запитання криється дуже глибокий філософський принцип: із нічого не вийде щось. Абсолютне ніщо не може бути причиною хоч би там чого. Точно так само щось не може бути причиною власного існування, бо в такому разі воно мусило би існувати до власного існування.
Якщо колись не було нічого, то й сьогодні нічого не повинно бути. Якщо щось існує зараз, отже, щось існувало завжди. А те, що існує завжди, не має початку й не потребує причини. Відтак наявність тимчасового, залежного, обмеженого й скінченного буття доводить існування чогось вічного й самодостатнього. Якщо існує хоч щось, чого могло б і не бути – чи це травинка, комашка, правитель, немовля, ми з вами, – отже, існує і щось, чого не може не бути.
А ми стоїмо перед очевидним фактом: Всесвіт, як сукупність простору, часу, матерії та енергії, – існує. І це може мати лише два можливі пояснення. Або сам Всесвіт вічний, і тому не потребує жодної причини для свого існування, або ж він мав початок, і тоді причина його існування має перебувати поза цим Всесвітом. Тобто ця причина має бути поза матерією та енергією (надприродна), поза простором (безконечна) і поза часом (вічна). А єдиним типом причинності, що не залежить від попереднього стану системи (бо найпершій миті часу у Всесвіті жодний інший стан матеріального світу передувати не міг), є волевиявлення, на яке здатна лише особистість.