Є інша проблема, про яку нам слід пам’ятати. Деякі християни настільки впевнені в своєму знанні істинного шляху, що починають тиснути на всіх новим законом. Вони намагаються нав’язати оточуючим новий тип поведінки. Тиснення законом та любов зазвичай погано співіснують. Тозер з цього приводу пише:
„Потрібні величезна обережність та знання самого себе, щоб відрізнити духовне горіння від релігійної дратівливості. Дії, вчинені в дусі релігійної дратівливості, будуть мати руйнівні наслідки, виявляючи згубний вплив на людські душі. Набагато більш важливо розвивати в собі любов стосовно оточуючих, а не намагатися примушувати інших підтримувати ваш погляд. Навіть якщо ми на 100 відсотків впевнені в тому, що маємо рацію, це не привід, щоб ми примушували інших чинити так, як вважаємо за потрібне. Сатані все одно, чи будемо ми слідувати за брехливою доктриною, чи будемо відштовхувати новонаверненого від Бога правильною доктриною, стаючи при цьому дратівливими та гіркими християнами. У будь-якому випадку перемога залишиться за ним“.
Знаєте, кого Тозер називає „гіркими християнами“? Часто такі християни мають тверде підґрунтя в правильній доктрині і демонструють ясний аналіз ситуації, але, здається, відчувають недолік м’якості стосовно ближнього і брак внутрішнього спокою. Будь-який християнин може виявити релігійну дратівливість. Я пам’ятаю одне із зібрань на борту корабля „Логос“, коли хтось вискочив з місця і почав вигукувати про те, з чим він не погоджувався. Коли я пізніше говорив з ним на цю тему, виявилося, що його просто зачепили за живе. Дуже легко мати рацію, але висловлювати це неприйнятним способом. У Посланні Якова ми читаємо чітке визначення духовної дратівливості: „Хто мудрий і розумний між вами? Нехай він покаже діла свої в лагідній мудрості добрим поводженням! Коли ж гірку заздрість та сварку ви маєте в серці своєму, то не величайтесь та не говоріть неправди на правду, це не мудрість, що ніби зверху походить вона, але земна, тілесна та демонська. Бо де заздрість та сварка, там безлад та всяка зла річ! А мудрість, що зверху вона, насамперед чиста, а потім спокійна, лагідна, покірлива, повна милосердя та добрих плодів, безстороння та нелукава“ (Як. 3:13-17).
Насправді дуже легко почати осуджувати, але ще легше стати цинічним. Ми дивимося на послідовників Христа і бачимо, наскільки далеко вони стоять від тих принципів, які проповідують. У цьому випадку ми легко можемо потрапити в капкан цинізму, якщо не перебуваємо в Христі, якщо не молимося та не довіряємо Йому, якщо не читаємо Слова Божого. Не відкриваючи своєї душі назустріч Йому, ми погрузнемо в болоті цинізму. Ми читаємо Нагірну проповідь, вивчаємо слова Христа про любов, а потім дивимося на членів помісної церкви і бачимо, що за брехливим співчуттям ховається похіть, а за дарами лідерства – бажання владарювати, а за зверхньою манерою спілкування ховаються ревність і заздрощі. Так, не дивуйтеся, все це можна знайти в будь-якій християнській церкві.
Але легко помічати недоліки людської природи та засуджувати їх, забуваючи, що спілкування між людьми – це найвище мистецтво, і далеко не кожна людина наділена даром правильно висловлювати свої думки. Бог дивиться на людські серця під час молитви і не звертає уваги на грамотну побудову фраз. Перед Ним ми всі стоїмо такими, якими є насправді.
Будь ласка, звертайте увагу на будь-який прояв цинізму. Не потрапляйте під його вплив, навіть якщо у вас є на те вагомі підстави (як вам здається). Впевнений, у наших церквах присутні дві крайнощі цинізму. Або ж християнин впадає в гордість і зверхньо засуджує інших людей, або ж починає критикувати себе за будь-які гріхи і забуває, що Бог – більший за всі його помилки.
Тозер пропонує нам добре пояснення появи цинізму: „У цьому гріховному світі для будь-якого християнина існує реальна небезпека внутрішнього розкладення. Якщо ми надто чутливі до будь-якого прояву гріха, то найімовірніше піддані особливому релігійному захворюванню, яке називається „цинізмом“. Постійна потреба дотримуватися правильного вчення може з часом перетворитися на звичку „пошуку погрішностей“ в інших віруючих. Це, у свою чергу, призводить до формування критичного погляду на речі, без будь-якого співчуття та любові. Найнебезпечніше в цинізмі – це впевненість людини в тому, що вона завжди має рацію. Її аналіз точний, її роздуми правильні, але, незважаючи на це, насправді вона абсолютно не права. Повністю і патологічно не права. Вирішення проблеми цинізму може полягати тільки в одному – у розвитку внутрішньої подяки. Почуття вдячності має особливу силу, і серце, сповнене вдячності, не може бути цинічним“.
Основна складова любові – це милосердя. Це такий стан душі, коли благополуччя іншої людини стає для нас вище, ніж наше власне. Ісус показав яскравий приклад такої любові під час Останньої вечері, коли давав Своїм учням останні настанови. Запропонувавши учням хліб і вино, Він зняв із Себе верхній одяг, налив води в посудину і почав обмивати їм ноги. Таке заняття було прийнятним лише для слуг та рабів. У Євангелії від Луки ми читаємо, що учні сперечалися між собою, хто з них більший, на що Ісус їм відповів: „Хто найбільший між вами, нехай буде, як менший, а начальник як службовець“ (Лк. 22:26). Тому Ісус обійшов усіх учнів як слуга. Коли Він підійшов до Петра, той не захотів, щоб Ісус мив йому ноги. Ісус пояснив, що, коли Він цього не зробить, Петро не зможе взяти участь у Його служінні. Думаю, що Симон Петро відмовився від служіння Ісуса через гордість. Ісус похитнув усі його уявлення і стереотипи про честь і гідність тим, що опустився на коліна, як раб. На думку Петра, Ісус не мав цього робити. Петро знав, що за ним ітимуть люди, адже Ісус сказав йому про це. Очікування майбутньої можливості керувати (звісно, Симон чекав цього з нетерпінням) вселило в Петра впевненість, що його будуть цінувати та поважати як праву руку Ісуса Христа. Гордість пустила в його серце глибокі корені. Необхідні величезні зусилля, щоб дозволити іншим людям зробити щось для вас. Відмовившись від послуги Христа, Петро тим самим показав, що не потребує Його допомоги. Це одна з основних перешкод для зрілих християн на шляху духовного зростання. Сам факт визнання потреби в спасінні – це, по суті, визнання власної неспроможності. Так і є насправді. Часом нам легко виконувати будь-які християнські обов’язки і навіть грішити певний час, легко запропонувати підтримку іншим, але важко зізнатися собі, що нам потрібна допомога.