Відповідно до цієї теорії, мораль – це набір правил, створений людством методом проб і помилок заради самозбереження. Ці норми не абсолютні. Вони були не спущені з неба, а вироблені людьми протягом тисячоліть, виходячи зі здорового глузду й практичності. В основі їх не відповідність якійсь вищій істині, а просте прагнення вижити. Так звані норми моралі не більш ніж керівні принципи, які довели суспільству свою корисність у протистоянні ворожому всесвіту. Та поведінка, що зміцнювала суспільство, схвалювалася й стала називатися «правильною». Та, що шкодила суспільству й послабляла його, заборонялася й стала називатися «неправильною». Відповідно до цієї теорії, суспільство створює уряди для того, щоб вони визначали, яка саме мораль сприяє його збереженню щонайкраще. Уряд виражає волю народу, приймаючи закони, які силою державного примусу закріплюють нормативні переконання й поведінку.
Але в цій теорії є слабке місце. Коли люди визначають, що для них правильно, вони неминуче виходять із якогось першопочаткового припущення. Коли вони говорять, що моральність придумала людина, щоб зберегти суспільство, вони вже зробили припущення, що суспільство має бути збережене. Ця вихідна для моралі істина залишається передбачуваною й недоведеною. Можна заперечувати існування абсолютів, але, як тільки людина формулює якесь моральне судження – наприклад, що суспільство необхідно зберегти, – вона спирається на моральний абсолют. І цього уникнути неможливо: будь-яке судження може бути правомірним тільки за умови, що воно засновано на абсолюті. Невіруючі можуть закривати очі на існування абсолютів як таких, але щойно вони оголошують якусь дію правильною або неправильною, вони вже допускають у своїх міркуваннях якийсь абсолют.
Положення, що суспільство необхідно захищати, може бути одним з таких суджень, які нібито є самоочевидними. Але варто лишень прибрати з міркувань Бога, і його не можна буде ні довести, ні обґрунтувати. Більше того, з погляду невіруючої людини ця ідея взагалі ірраціональна. Життя людини коротке, – яке значення має для неї, чи виживе суспільство після її смерті? У майбутньому її нічого не чекає. Який для людини сенс у тому, щоб витрачати дорогоцінні час й енергію на інших?
Однак невіруючі роблять це. Вони можуть говорити, що роблять щось заради інших, бо це безкорисливо, правильно й шляхетно. І вони можуть бути цілком щирі, бо ці почуття виходять із їхнього серця. Але ці почуття не узгоджуються із запереченням Бога. Такі поняття, як безкорисність, жертвування, шляхетність, альтруїзм, турбота про інших, не мають змісту без абсолюту, на якому б вони ґрунтувалися. При відсутності абсолюту, з якого б вони виходили, невіруючий має сенс одержати якнайбільше для себе у своєму власному житті й лишити суспільство саме піклуватися про своє майбутнє.
Незважаючи на те, що має сенс, ми всі – і віруючі, й невіруючі – твердо переконані, що деякі речі необхідно робити. Ми повинні допомагати тим, хто потребує допомоги. Повинні захищати дітей від жорстокості. Повинні бути чесними. І жодна людина – невіруюча в тому числі – не вільна від цих «повинні». Ми піддані їхній дії, як силі тяжіння. Занурившись глибше, під ними ми виявимо вихідний абсолют: суспільство має бути збережене. Для невіруючих людей ця ідея не має нічого означати, але вони не зможуть її відкинути, як неможливо викинути бумеранг, – він однаково повернеться. Ця ідея міцно сидить у розумі кожної нормальної людини, але вона не була вигадана й не може бути обґрунтована людським розумом.
Невіруючі стоять перед дилемою. Оскільки вони не можуть привести раціональних доказів, що суспільство повинне бути збережене, вони повинні вибрати: або визнати цю ідею абсолютом, або відкинути її, як зовсім безглузду в безбожному світі, де кожний – за себе. Якщо вони приймуть її як абсолют, вони не зможуть із достатньою на те підставою вважатися невіруючими, бо ця ідея має сенс тільки за умови, що ми відповідальні перед Богом. Якщо вони заперечують авторитет Бога як основу моральності, вони просто змушені вважати обов’язок перед навколишніми зовсім ілюзорним. Вони можуть підкорятися йому, – не тому, що так правильно, а тому, що, виконуючи його, вони краще себе почувають. Якщо збереження людського суспільства – даний Богом абсолют, тоді закони, прийняті нами для регулювання поведінки людей, мають сенс. Якщо ж ідея збереження суспільства походить від людей, тоді під цими законами нічого немає, і вони несправедливі, оскільки обмежують права особистості.
Якщо немає трансцендентного Бога, не може бути й істинного права. Якщо немає Бога, ми не можемо звинувачувати людей у тому, що вони присвячують своє життя власному задоволенню, і не можемо домагатися від них ставити інтереси суспільства вище власних. У нас немає стандарту, відповідно до якого робити добро іншим краще, ніж не зважати на них і піклуватися тільки про себе. І наш герой Марк зовсім дарма сердиться на дівчину, що зайняла його місце на паркуванні. Вона просто зробила те, що в той момент краще відповідало її інтересам. У світі, де Бог не є основою абсолютів, ми не можемо очікувати, що люди будуть поводитися відповідно до стандартів, які суспільство забажало прийняти. Якщо немає Бога, будь-яке правило не більше ніж точка зору й не має ніякої сили. Якщо немає Бога, Який би давав людям надію на життя після смерті, можна не звертати уваги на нав’язувані нам самозваними моралістами ідеї права і займатися своєю справою. Як сказано в Достоєвського, «знищіть у людства віру у своє безсмертя… і тоді ніщо вже не буде аморальним, усе буде дозволено».
Погодьмося: в ідеї світу, де «все дозволено», є щось магнетичне. Адже кожний з нас придушує в собі бажання відкинути правила, зневажити вимогами законів і робити все, що заманеться. Але із цього нічого не вийде. Життя без правил і влади стало б нещастям, бо, забравши обмеження закону, ми заберемо і його захист. Без закону не може бути справедливості й безпеки, бо суспільство стане нездатним захистити життя й власність громадян. Стійкі стосунки між людьми стануть неможливими. Родини зруйнуються. Поширяться вбивства, насильство й крадіжки. Запанує анархія, і життя буде проходити в обстановці повної плутанини й жорстокості. Теолог і філософ Вільям Лейн Крейг написав: «Один рабин, що був в’язнем Освенціма, писав, що там начебто всі Десять заповідей були змінені на протилежні: убивай, обманюй, кради. Людство ніколи не бачило подібного пекла. І, якщо натуралісти праві, наш світ у певному сенсі – Освенцім. Немає добра й зла, правильного й неправильного. Об’єктивні моральні цінності не існують»[1].
Питання існування Бога не теоретична абстракція без практичного значення для нашого повсякденного життя. Зневірившись у Бозі, суспільство втрачає свою основу й опиняється у вирі індивідуалізму, де кожний піклується тільки про себе і кожний є потенційною жертвою.
[1] William Lane Craig, “The Indispensability of Meta-Ethical Foundations for Morality,” Foundations 5 (1997): 9-12