Дивом, яке неможливе для наукового пояснення, є не лише сам факт виникнення Всесвіту, але й неймовірне поєднання унікальних властивостей і характеристик, які він має. Уявіть рояль, під кришкою якого натягнуто величезну кількість струн, але при цьому він має специфічну особливість: якби хоч одна зі струн була настроєна неправильно, то весь інструмент тут-таки й розпався би на окремі атоми. Яка імовірність, що такий рояль виник випадково, сам по собі, й одразу з отакими потрібними налаштуваннями?
Наш Всесвіт подібний до такого рояля. Його визначають десятки не пов’язаних між собою параметрів: від фундаментальних фізичних констант до властивостей елементів, із яких він складається. І якби величини цих параметрів хоч трохи відрізнялись би від своїх реальних значень, то у Всесвіті не було би ні хімічних елементів, ні зір і галактик, ні життя, ні нас із вами. Наприклад, якби константа сильної ядерної взаємодії була трошки більшою – не існувало б нічого, крім водню. Так само й константа слабкої ядерної взаємодії: якби вона була більшою, надто багато водню перетворилось би на гелій, а якби вона була меншою – утворилось би замало гелію.
Якби гравітаційна константа була більшою, зорі були б надто гарячими і швидко би згоряли, а якби вона була меншою – ядерний синтез узагалі б не відбувався й вони б не світили. Якби константа електромагнітної взаємодії була іншою, хімічні зв’язки були б надто слабкими для утворення речовин. А за іншого відношення константи електромагнітної взаємодії до гравітаційної константи зорі були б або занадто великими, або занадто маленькими, і зір, здатних підтримувати життя, як наше Сонце, просто б не було.
Якби співвідношення мас електрона і протона було іншим, хімічні зв’язки, як ми зазначали, були б занадто слабкими і речовини б не утворювались. Окрім того, згідно з теорією Великого вибуху, протони й електрони виникли внаслідок випадкових, не пов’язаних між собою процесів, – але водночас кількість тих і тих виявилась абсолютно однаковою. Якби не було цього балансу, врівноваженого з точністю до однієї частинки, електромагнітна взаємодія домінувала б над гравітаційною (як це буває, коли доводиться розчісуватися наелектризованим гребінцем) і космос (грецькою – «лад») обернувся би в хаос.
Так само, якби середня відстань між зорями була більшою, щільність важких елементів була б занадто низькою; якби меншою – не було би сталих планетарних орбіт.
Якби полярність молекули води була більшою, теплообмін був би занадто великим для існування життя; якби вона була меншою, вода була би надто слабким розчинником для біохімічних процесів.
Не менш тонке налаштування має і система Сонце – Земля. Якби в нашій планетарній системі було більше однієї зорі, взаємодія припливів та відпливів порушувала б орбіти планет; якби їх було менше, не було б енергії для підтримання життя. Якби маса нашої зорі була більшою, вона би згоряла надто швидко, якби вона була меншою – сили припливів і відпливів мали би порушувати період обертання планет. Далі, відстань від Сонця до Землі: якби вона була більшою, наша планета була б занадто холодною для стійкого кругообігу води, а якби вона була меншою, то наша планета була б занадто гарячою для цього, як Венера. Та й узагалі, Земля – єдине відоме нам місце у Всесвіті, де нормальний стан води – рідина. А якби сонячне світло було іншого кольору, реакція фотосинтезу була би недостатньою.
Це стосується також і самої нашої планети. Якби її орбітальна ексцентричність (відстань між фокусами еліптичної орбіти, по якій вона обертається довкола Сонця) була більшою, різниця сезонних температур була б занадто різкою. А якби був більшим період обертання Землі довкола її осі, різниця добових температур була б занадто великою. Водночас, якби він був меншим, то були б занадто великими швидкості атмосферних вітрів. Якби земна кора була товстішою, з атмосфери в неї переносилось би забагато кисню, а якби кора була тоншою, тектонічна активність була б занадто високою. Якби гравітаційна взаємодія Землі з Місяцем мала більше значення, вплив припливів та відпливів був би занадто сильним, а за меншого його значення зміна нахилу орбіти призвела би до нестабільного клімату. І так далі.
Якби хоч один із перелічених (і безлічі не перелічених) параметрів був іншим, нас із вами тут би просто не було. Очевидно, що Всесвіт має дуже тонкі налаштування, які свідчать радше про доцільність, аніж про сліпий випадок. Сам Арно Пензіас так описує наявну ситуацію: «Астрономія дозволяє нам говорити про унікальне явище: Всесвіт, що виник із нічого. Всесвіт, в якому рівновага сил розрахована із точністю, необхідною для створення умов виникнення життя. Всесвіт, в основі якого лежить певний, можна навіть сказати “надприродний”, план».
Британський математик, експерт із загальної теорії відносності та квантової теорії академік сер Роджер Пенроуз (нар. 1931) підрахував, якою була би імовірність випадкового виникнення Всесвіту з необхідними для життя параметрами. Результат виявився приголомшливим: один до десяти у степені 10123. Це число взагалі неможливо уявити! Тільки подумайте: на думку вчених, кількість елементарних частинок у Всесвіті величезна, вона становить 1080. Це – гігантське число, одиниця і 80 нулів після неї. Відповідно, 10123 – це одиниця і 123 нулі після неї. А ми зараз говоримо про імовірність одного до десяти в степені 10123!
Пенроуз підбиває підсумок: «Ця величина говорить про те, який точний був задум Творця. Це дивовижне число, його навіть неможливо записати у звичайній десятковій системі. Це була би одиниця й подальші 10123 нулів. Навіть якби ми написали нуль на кожному протоні й кожному електроні в усьому Всесвіті й використали б усі інші частинки, нам би забракло місця, щоб записати це число». Його слова можна продовжити: навіть якби кожна елементарна частинка була окремим мікро-Всесвітом із такою самою кількістю частинок, як у нашому Всесвіті, – місця все одно було би замало!