43. «Якби ти знав дар Божий»

Не забувайте ніколи, що для того, аби прийти до Бога, потрібно перейти через Христа. «Перейти» – нехай це слово не вводить вас в оману: йдеться не про те, щоб оминути Христа, аби поєднатися з Богом, – так, немов Бог чекає на нас деінде. Лише через Христа, з Христом, і в Христі ми можемо знайти Отця. Тож немає нічого кращого, аніж любити Христа. Ось чому ви не повинні боятись, що ваша молитва, яка, як ви мені кажете, перебуває в діялозі з Христом, відтягне вас від Отця. – «Стільки часу Я з вами, ти ж не знаєш, Пилипе, Мене? Хто бачив Мене, той бачив Отця» (Ів. 14:9). – Тож дозвольте цій дружбі Христа, Який з’явився у вашому житті в такий непередбачений спосіб, себе огорнути, вхопити, проникнути всередину вас. Але слід правильно її розуміти.

У ній ви знайдете всі багатства людської дружби, оскільки Христос справді є людиною; Його людська природа не є чимось на зразок маскарадного вбрання, надягнутого тимчасово, а потім, після 33 років земного життя, скинутого. Син Божий справді стався тілом, і любить нас тілесним серцем, а не любов’ю від иншого світу, про яку невідомо, у чому, власне, вона полягає. Чи радше, Він любить нас любов’ю цілком иншою, аніж любов людська – Божою любов’ю; але ця любов – для того, щоб людина могла її збагнути, – позичила собі людське серце і висловлювалась людською мовою – вслухайтесь у кілька фраз цієї мови в їх найповнішому сенсі: Він не лише передає нам Свою любов словами («Я вже більше не буду рабами вас звати […].А вас назвав друзями Я» (Ів. 15:15)), але показує її нам Своєю поведінкою і вчинками.

Пригадайте собі: жінки приходять до Ісуса, пускають до Нього своїх дітей, щоб Він їх благословив. Апостоли – серйозні чоловіки, які дуже цінують час, щоб дозволити його витрачати, докоряють їм. Тоді Ісус заступається за цих розкуйовджених дітисьок, бере їх на руки, немовби даючи зрозуміти: чому ви відмовляєте Мені в цьому – у лагідному спілкуванні, поглядом і голосом, з дітьми? (Мр. 10:13-16). Чи не правда, у цій реакції Христа проглядається автентична людська лагідність? І коли Лука показує нам жалобну процесію, яка проводжає на цвинтар єдиного сина вдови, коли він розповідає, «як Господь же побачив її, то змилосердивсь над нею», які ще можуть бути сумніви, що перед виглядом цієї ридаючої матері Ісус не виявить Свого співчуття (Лк. 7:11-17)? Ще яскравішою є сцена, яку нам показує апостол Іван: Ісус перед Марією, важко засмученою смертю свого брата, «то в дусі розжалобився та й зворушився», і мали рацію ті, що сказали: «Дивись, як кохав Він його!» (Ів. 11:33,36).

Яким людяним на багатьох сторінках Євангелія нам являється серце Христа! Ще більшою мірою, аніж наше, воно знайшло ту золоту середину між суто людським – з його некерованою чутливістю – і нелюдським, яке опановує себе, напружуючи всі сили, щоб тільки не піддатися.

Наближаючись до Христа в молитві, ваша віра вправляється в тому, щоб впізнавати Його дружбу, зачаровується її «незбагненними багатствами»: оскільки Він вас любить, то бажає вашої присутности і не може не тремтіти з радощів від вашого приходу; оскільки Він вас любить, то бажає осипати вас Своїми благами, бо ж Він сам сказав, добре знаючи це з досвіду: «Блаженніше давати, ніж брати» (Дії 20:35). Ще більше радости, ніж у тому, щоб давати, – є в тому, щоб прощати. Оскільки Він вас любить, Він співчуває – у прямому значенні цього слова, – єднається з усіма вашими почуттями.

Майте сміливість повірити, що в любові Христа до нас міститься вся гармонія людської любови; що вона є трепетною, сердечною, нетерплячою, співчутливою; так ви віддасте шану істині воплочення. Чи не це мав на увазі Грехем Грін[1], коли писав свою «Могутність і Славу»: «Любов Бога! Хіба не вона наслала вогонь на кущ у пустелі? Вона відкрила гроби, розбиваючи плити, її силою мертві встали і вийшли з тіні! Ох! Людина, така, як я, пробіжить не одну милю, щоб утекти від цієї любови, якщо відчує, що вона блукає навколо неї». Чудово сказано, і в певному сенсі правильно; але від письменника вислизнуло те, чим, власне, є ця любов – для того, щоб ми, не спіткнувшись, наблизились до неї, увійшли в її близькість, звиклись із нею, – вона явила нам свою красу через людське обличчя; відкрила нам свої багатства через людське серце.

Не заперечуйте мені на це: мовляв, Христос воскрес. Адже якщо воскресення позбавило Його необхідности служити смертному тілу, позбавило втоми і спраги, суму і тривоги, – воно не відібрало в Нього Його людяности, лагідности і великодушности. Слава не зруйнувала Його природи, навпаки – вдосконалила її.

Тож треба приходити до Христа з довірою – такою, як у тих палестинських дітей, що їх не змогли знеохотити навіть докори апостолів.

Проте слід остерігатися шукати в Нього лише дружбу і гармонію – чарівну в людському сенсі. Він дарує нам значно більше; ми повинні сподіватися на більше, коли приходимо до Нього.

«Любов вимагає рівности». Христос надав змісту старому прислів’ю: Його любов спонукає Його поділитися з нами незрівнянною гідністю Сина Божого – Його гідністю. Він бажає зробити з цих земних дітей, якими ми є, – дітей Божих. Але для цього нам потрібно відродитися. Відродитися «з води й Духа» (Ів. 3:5); відкритися, через прийняття таїнств і молитву, до освячуючої діяльности Христа. Відродитись, і не один раз, а щодня і щомиті. Ось чому відійти від Христа – це смертельно небезпечно; ось чому нам потрібно зберігати зв’язок з Ним, той контакт, який встановлює лише любов, і лиш вона його підтримує. Зв’язок, найважливішим моментом якого є молитва.

Чому християнам так важко було налагодити зв’язок між двома фундаментальними підходами в ставленні до Христа: першим – бачити в Ньому брата, друга з вирозумілим і щедрим серцем; і другим – усвідомлювати, що Він є Син вічного Бога, джерело усякої святости? Христос є людиною і Богом одночасно. Цього не можна ані розділити, ані обирати, чи нам прибігати то до Його людської дружби, то до Його Божої діяльности, переходити від одного до другого.

Якщо благодать Божа схиляє вас шукати Христової дружби, не вагайтеся; підійдіть до Нього, віддайте себе лагідній і смиренній, ніжній і сильній любові Його серця. І не треба шукати найвищих дарів Бога деінде: через людську лагідність Христа у вас забурлить потік води живої. Бо таким є задум Божої любови: життя, що вічно б’є від Пресвятої Тройці, – Він вирішив передати його нам через тілесне серце, серце Христа.


[1] Грін, Грехем (1904-1991) – британський письменник, у його книгах відчутна християнська інспірація, проте позначена певною іронією (найвідоміші романи: «Могутність і слава», «Подорож з моєю тіткою», «Друга людина»)

Попередній запис

42. Він заступається за нас невтомно

Наступний запис

44. «І Христос осяє тебе»