5. Не даймо себе знеохотити

Якийсь чоловік з моєї попередньої парафії почав розводити кролів. Коли я його десь через рік запитав, як йому з розплідом ведеться, тільки махнув рукою і сказав: “Два рази я закладав розплід, і за кожним разом мені кролів скосила якась хвороба. Тому я перестав їх розводити!” З виразу його обличчя було видно, що він дуже знеохочений.

Знеохочення – це великий противник, з котрим треба боротися, зокрема якщо появиться в духовному житті. Де панує знеохочення, там не можна сподіватися жодного зростання.

Ми би обманювали, якби сказали, що ще не мусили боротися зі знеохоченням. Можливо, що це називаємо тільки інакшим словом – лінивство, байдужість, втрата інтересу. На початку чогось нового завжди стоїть надхнення, запал. З часом, коли запал минеться, і почате діло залишається недокінченим, приходить ця спокуса.

Але, щоб зрозуміти, послухаймо це оповідання. Молодий чоловік сказав на одному духовному зібранні: “Одної неділі мав наш духовний отець знамениту проповідь про потребу любити своїх ворогів. Знамениту тому, бо мене підбадьорила змінити своє ставлення до одного знайомого. Я вирішив, що буду його любити по-справжньому. Дослівно я вишукував нагоди, як йому виявити любов. Пройшло декілька днів і оскільки нічого не сталося, надхнення в мене трохи остигло. Так я собі сказав, що коли буде нагода, то виявлю йому свою любов.

Але нагоди не з’являлися, і я про ту постанову зовсім забув. Коли пізніше поглянув назад, усвідомив собі, що моє зусилля завмерло тоді, коли із знеохоченням констатував, що всупереч моїй превеликій любові нічого не змінилося. А це не мало статися”.

* * *

Дати себе знеохотити і зупинитися – це неправильно в духовному житті. Святий Вернард посміхався з якогось співбрата, який вважав, що він вже спокійний за свій спосіб життя і за нічим іншим не тужить. Він питав його так: “Монаше, не хочеш іти вперед? – Ні. – Хочеш іти назад? – Ні. – То що ти хочеш? – Хочу бути таким, яким я є, ні ліпшим, ні гіршим. – То ти шукаєш того, що цілком неможливе. Чи може на цьому світі бути щось таке, що не підлягало би постійній зміні, крім Бога, в Якого немає ні тіні переміни?”

Святий Григорій Великий порівнює такий спосіб життя з човном у ріці, який відразу відносить течія назад, якщо плавець перестане веслувати. Святий Касіян про це пише так: “Над чеснотою мусимо витривало працювати і ніколи не зупинятися. Постійно повинні старатися, щоб не було збитку в тій хвилині, коли зупинимося. Бо Дух не може зоставатися на місці, не відчуваючи прибутку або збитку. Не здобувати означає втрачати. Якщо зникне бажання бути ліпшим, відразу приходить небезпека упадку”.

Ці великі подвижники духовного життя є авторитетом для того, щоб ми зрозуміли небезпеку, яку приносить знеохочення.

Якщо нас почне оволодівати знеохочення, і будемо в спокусі залишати зусилля в якийсь момент духовного життя, нагадаймо собі фразу “Любити Бога всупереч усьому” з оповідання про єврея і його родину.

Один єврей з родиною втікав перед іспанською інквізицією в малому човні через розбурхане море до кам’яного острівця. Відразу блискавка вдарила в його жінку і вбила її. Через хвилину після того розбурхане море схопило до своєї глибини його єдину дитину. Він сам – жалюгідний, обдертий, мокрий і босий, переляканий бурею – підносить руки до Бога і гребе далі. Досягнув острова і там сказав Богові: “Боже Ізраїля! Я втікав аж сюди, щоб могти Тобі безтурботно служити, сповняти Твої заповіді і прославляти Твоє ім’я. Однак, усе сталося так, щоб я в Тебе не вірував, щоб я звернув з моєї дороги – і це майже вдалося. Та всупереч усьому тому кажу Тобі, мій Боже: “Цього не буде! Можеш мене бити, Господи, можеш взяти в мене те найліпше і найдорожче, що на цьому світі маю. Можеш мене мучити: я все-таки буду завжди в Тебе вірувати. Буду Тебе завжди любити – і навіть через усе те, що сталося!”

Всупереч усьому – всупереч кожному пориву знеохочення намагаймося витримати. Бо хто зупиниться – той впаде. Амінь.

Попередній запис

4. Духовно зростати – означає зростати в любові

Наступний запис

6. Щоденна духовна віднова