Найгірше, що можна вчинити, говорячи про лицемірство, – це послуговуватись ним лише для осудження інших, чи то суспільства, культури чи світу. Власне до таких Ісус застосовує назву лицемірів: «Лицеміре, вийми перше колоду із власного ока, а потім побачиш, як вийняти заскалку з ока брата твого» (Мт. 7:5).
Як віруючі, ми мусимо пам’ятати вислів одного єврейського равина з часів Христа, за словами якого 90% лицемірства світу було тоді в Єрусалимі[1]. Лицемірство підстерігає особливо побожних і віруючих людей, і причина цього є простою: де є більш сильне пошанування духовних вартостей і чеснот (або ортодоксальності!), там також є сильнішою спокуса виставляти їх напоказ, аби не видатися для нікого позбавленими їх. Іноді самі ж службові обов’язки, які виконуємо, підштовхують нас лицемірити. Пише святий Августин:
«Оскільки в людському суспільстві існують деякі офіційні обов’язки, що змушують людей любити нас і боятися, отож, ворог нашого справжнього щастя переслідує нас на кожному кроці й розставляє довкола свої пастки словами заохочення: «гарно, молодець», щоб захопити нас без нашого відома, у той час, коли ми ці похвали жадібно збираємо, аби відірвати нашу радість від Твоєї правди і прив’язати її до людської брехні, аби змусити нас скуштувати любові та страху, що отримані не заради Тебе, але замість Тебе»[2].
Найбільш згубне лицемірство – це приховувати… власне лицемірство. У жодній схемі іспиту сумління я не пригадую, щоби бачив запитання: «Чи не був я лицеміром? Чи не переймався я думкою людей про себе більше, ніж думкою про мене Бога?». У певний період мого життя я мусив впровадити зі своєї ініціативи ці запитання у свій іспит сумління, і рідко міг безневинно перейти його до наступного запитання… Одного дня на під час Божественної Літургії читали фрагмент із Євангелія (притча про таланти). Слухаючи її, я несподівано зрозумів одну річ. Між можливістю помножувати таланти і можливістю не помножувати їх існує третя можливість – можливість помножувати таланти, але для себе, не для господаря, а для власної слави чи користі, і це є гріхом лицемірства мабуть більшим, ніж закопати ці таланти. Того дня, під час Причастя, я був змушений поступити немов злодій, спійманий на місці злочину, коли, сповнений сорому, вивертає кишені та кидає до ніг господаря те, що в нього відібрав.
Ісус залишив нам простий і неперевершений засіб, аби виправляти багато разів на день наші наміри. Це є три перших просьби з Господньої молитви: «Нехай святиться ім’я Твоє. Нехай прийде Царство Твоє. Нехай буде воля Твоя». Їх можна відмовляти як молитву, але й як декларацію про наміри: все, що чиню, хочу чинити, щоб святилося ім’я Твоє, щоб прийшло Царство Твоє і щоб була воля Твоя.
Блаженство чистих серцем буде дорогоцінним внеском для суспільства і для християнської спільноти, якщо воно допоможе розбудити в нас ностальгію за чистим світом, щирим, без лицемірства, ні колективного, ні індивідуального, ні релігійного, ні світського. Це був би світ, в якому вчинки відповідали б словам, слова – думкам і думки людські – думкам Божим.
Це прийде в повноті лише в небесному Єрусалимі, місті із самого кришталю, але мусимо бодай стреміти до цього. Одна казкарка написала оповідання, яке називається «Скляна країна». Вона розповідає про одного героя, який чарівним способом потрапляє в країну, всю зі скла: скляні будинки, скляні дерева, люди, що рухаються немов вишукані статуетки зі скла. Проте там ніщо і ніколи не розбивалося, тому що всі навчилися рухатися делікатно, аби не заподіяти шкоди одні одним. Люди, зустрічаючись, відповідали на запитання перш ніж вони прозвучать, бо також і думки стали відкриті та прозорі; ніхто не намагався більше обманювати, знаючи, що всі можуть читати думки[3].
Дрож проймає лише від думки, що могло би бути, якби воно сталося вже зараз, у людських стосунках. Однак корисно хоча б запропонувати такий варіант як ідеал. Це шлях, що веде до блаженства, яке ми й намагалися прокоментувати: «Блаженні чисті серцем, бо вони будуть бачити Бога».
[1] Пор. Strack – Billerbeck, І, 718.
[2] Св. Августин, Сповідь, X, 36, 59.
[3] Lauretta, Il bosco dei lilla, Ancora, Milano 1994, ст. 90 і наст.