Як говорилося вже не раз, ствердження «наука знає все» – не просто наївний міф, а пряма й неприхована брехня. Знати все наука не може за визначенням. Сфера її застосованості дуже обмежена. Пісочниця, в якій граються вчені, має чітко визначені межі – так звані критерії науковості. Звісно, вчені, як і всі люди, мають власні погляди також і на те, що перебуває поза межами їхньої пісочниці. Однак це вже – приватна думка конкретної людини. І самий той факт, що професійну сферу її діяльності становлять наукові дослідження, не робить її думку щодо того, що не належить до природознавства, більш або менш правильною, ніж будь-яка інша думка.
Найпершим критерієм науковості будь-якого ствердження, якої завгодно гіпотези та всякої теорії є можливість безпосередньо спостерігати те, про що йдеться: чи то явище природи, чи лабораторний або натурний дослід тощо. Величезна кількість наших знань опиняється поза межами цього критерію. Наприклад, не підлягає прямому спостереженню або вимірюванню обговорювана раніше любов до своїх домашніх у того рибалки на ім’я Микола, чий поплавок ми реально бачимо, як він лежить на воді. Не вписується в цей критерій також і рух згаданого автомобіля до моменту, коли він з’явився в полі нашого зору. І вже тим більше поза рамками критерію спостережуваності опиняються наші уявлення, що стосуються такого світоглядно важливого питання, як походження Всесвіту, життя, людини – того, що нікому зі смертних спостерігати не випало.
Однак, хоча всі ці питання не підпадають під згаданий критерій науковості, це зовсім не означає, ніби ми взагалі нічого про них знати не можемо. Просто треба пам’ятати, що природознавство – зовсім не єдиний спосіб пізнання істини. Про це ми поговоримо дещо пізніше.
Другий принциповий критерій науковості – це повторюваність явища або події, яка дозволяє перевіряти істинність наших гіпотез про їхню природу. З огляду на це обмеження одиничні події перебувають поза межами застосування наукового методу, навіть якщо їх реально спостерігали.
Які, наприклад, спостереження, вимірювання чи експерименти дозволили б нам сьогодні визначити, хто здобув перемогу в битві при Ватерлоо – Наполеон, Веллінгтон чи Блюхер? Такі факти неможливо дослідити засобами природничих наук. Дослідження одноразових подій минулого належить до інших галузей пізнання, зокрема – історії або криміналістики. Для цього вдаються до аналізу свідчень, артефактів або речових доказів, різноманітних писемних документів абощо.
Відповідно саме до цього критерію, чуда не підлягають науковому дослідженню взагалі. І справа навіть не в їхній імовірній надприродності, а в тому, що чуда – це за визначенням одноразові події, і для їх вивчення необхідний той самий підхід, що й при історичному аналізі.
Третій фундаментальний критерій науковості тієї чи іншої гіпотези або теорії є їхня принципова спростовуваність. Якщо якесь ствердження в принципі неможливо заперечити, то як можна з’ясувати, істинне воно чи хибне?
Наприклад, я можу висунути «наукову» теорію про те, що у вас під ліжком живе крихітний фіолетовий дракончик, який має унікальну властивість: щоразу, коли ви зазираєте під ліжко, він зникає. Ви можете провести скільки завгодно спостережень і переконатися: щоразу, коли ви туди дивитеся, його там немає. Але ось спростувати це ствердження шляхом спостережень ви не зможете, а отже – воно ненаукове.
Або візьмемо, до прикладу, позичену (м’яко кажучи) Дарвіном у Воллеса магічну формулу «виживання найпристосованішого». Хто він такий, цей «найпристосованіший»? Це, зрештою, той, хто вижив, хоч би з якої причини йому це вдалося. Якби йшлося про виживання, скажімо, найдовшого, чи найзеленішого, найтверезішого і так далі, – тобто якби вихідний параметр не залежав від кінцевого результату, від самого факту виживання, то можна було би набрати необхідну статистику, щоби підтвердити або спростувати такий вислів. Однак оскільки той, хто виживе, і є найбільш пристосованим, то фраза «виживає найпристосованіший», по суті, означає не більше ніж «виживає той, хто виживає».
З таким само успіхом можна вивести основний закон шкільної освіти: після завершення уроку першими покидають клас найбільш «виходибельні». І хоч би яку кількість спостережень та експериментів ми провели, «найвиходибельніші» завжди виходитимуть першими – незалежно від того, чи сиділи вони ближче до виходу, чи поспішають більше за інших, чи в них найміцніші лікті тощо. Адже той, хто вийшов першим, автоматично стає «найвиходибельнішим». Так що ця теорія неспростовна в принципі, й тому – ненаукова.
Ну й нарешті, четвертий критерій, який узагальнює три попередні, це здатність теорії давати прогноз щодо імовірного результату експерименту або ж щодо природних явищ майбутнього. Цей критерій закладає, що досліджуване явище можна буде спостерігати. І якщо воно не відбудеться або відбудеться якось інакше, ніж прогнозувала теорія, це вкаже на необхідність переглянути теорію. Саме тому наукові теорії характеризуються таким загальновідомим принципом: негативний результат – теж результат.
Однак не менш принциповим обмеженням наукового методу є «глибина» цієї самої «пісочниці». Вивчення світу – процес без кінця-краю. І якби науковий метод був єдиним способом пізнавати реальність, ми б ніколи не могли бути впевнені в чомусь, «…бо ми знаємо частинно» (1 Послання до коринтян 13:9). У цьому стосунку найсумніше навіть не те, що ми не знаємо набагато більше, ніж знаємо, а те, що ми в принципі не знаємо – чи ми знаємо те, що знаємо? Адже подеколи нові відкриття повністю перекреслюють наші минулі уявлення. Хто, до прикладу, сьогодні згадає ретельно розроблені в минулому теорії теплороду або світового ефіру? Ну то як же можемо бути впевненими в наших нинішніх наукових ідеях?.. Як полюбляв казати «бійцівський пес Дарвіна» Томас Гакслі, гидкі факти завжди руйнують прекрасні теорії.